У село — без страху!

Юля — міська дівчина, народилась і виросла в Чернігові, закінчила педуніверситет. Далі вирішила працювати за фахом, бо відчула, що професія педагога — її покликання. І тут почались труднощі: хоча навчалася за держзамовленням, направлення на роботу дівчина не отримала. Як пояснювали їй в університеті та у відділах освіти, вакансій вчителя історії немає. Юлія довго оббивала пороги різних інстанцій, аж поки випадково не дізналася, що в Головеньки Борзнянського району потрібен учитель.

Далеке село, з якого до обласного центру лише раз на добу ходить автобус. Немає Інтернету, з усіх «розважальних закладів» —лише клуб, в якому увечері збирається молодь. Усе це могло б злякати міську дівчину. Але бажання працювати вчителем виявилось сильнішим, і вона погодилась. Про непрості будні сільської вчительки Юлія повідала мені в інтерв’ю.

Єдиний центр життя — школа

Молоді дівчата часто намагаються залишитись у місті, влаштовуються працювати там будь-ким, навіть не за спеціальністю. А у Вас страху перед селом не було?

— Уже на 5 курсі я вирішила, що займатимуся тільки вчительською справою, незалежно від того, де це буде. Хоча спочатку я боялася села, бувала в ньому тільки влітку, в гостях у бабусі. Але потім подумала, що реалізуватися як педагог — важливіше. Я довго шукала роботу, різними способами, але сама не знайшла. І тільки наприкінці серпня, коли ось-ось мав початися навчальний рік, мені випадково пощастило. Рідна тітка працювала в школі у Головеньках бібліотекарем. Коли гостювали у неї, вона ненароком спитала: «Юлю, як там у тебе з роботою?» Я кажу: «Через кілька днів перше вересня, поки що ніяк». Вона спитала у директора школи. Виявилось, що потрібен учитель української мови і літератури. Я вирішила спробувати. Спочатку отримала мало годин, але потім, коли прийшла працювати, мені запропонували стати ще й педагогом-організатором. Таким чином отримала ставку.

— Ви навчались за контрактом?
— На держзамовленні.
— То невже Вам не дали направлення, адже держава зобов’язана…

— Держава зобов’язана, але, оскільки у нас історичний факультет не маленький, то здається, що найближчі п’ятдесят років вільних місць для вчителів історії у школах не буде. Випускників у нас розподіляли, але дуже мало, з факультету до десяти осіб, усі інші самі шукали роботу.

— Ваші перші враження від школи та села?

— Село Головеньки знаходиться в Борзнянському районі, десь за 120 км від Чернігова. Діставатися туди важко, бо ходить лише один автобус. Раніше було величезне, знане. Зараз занепадає, як і всі села України. Як у ньому кажуть: «Єдиний центр життя — це школа». Також там є клуб, де проводять танці, — інших місць для молоді немає. Немає кав’ярні чи бару. Серед пам’яток архітектури — старовинна дерев’яна Михайлівська церква. До неї ходять жителі Головеньок і довколишніх сіл, від старого до малого, бо люди там набожні. У селі є фермер — частина населення зайнята у фермерському господарстві. Мають своє господарство. Дуже багато чоловіків на заробітках — у Києві чи Москві. Школа збудована, здається, 1973 року. Кажуть, що перспектива на майбутнє у школи ще є. У найбільшому класі — 16 учнів, у найменшому — 6. Загалом до сотні учнів буде.

— Як Вас сприйняли у новому колективі?

— Варто сказати, що колектив школи молодий: торік прийшло двоє студентів, цього року — ще двоє. Люди цікаві і дружні, всього двадцять учителів, з них троє чоловіків. Мені довірили вести історію у п’ятому й шостому класі — я вчилася на історичному, тому великих труднощів у підготовці не виникало. Складніше було з українською мовою. Перший місяць готувати уроки було дуже складно, а потім попрацювала з літературою, підучила методику, розібралася. Я зрозуміла, що вчитель на селі — універсал. Як кажуть старші колеги, головне — знати, як викладати, а предмет підучити можна. Найбільше мені допомогла зорієнтуватися на новому місці директор Галина Григорівна Остапенко, відразу розповіла, де, що, як. І, звісно, допомогло те, що в колективі є молоді дівчата — з ними ми відразу ж потоваришували.

— Чим живуть учителі, окрім роботи в школі?

— Живемо виключно школою, разом у вчительському колективі святкуємо свята. А так — нічим у селі займатись. Наша директор любить шити, вишивати, в’язати, то вона закликає нас займатися рукоділлям. Молоді вчителі багато часу присвячують підготовці до уроків, бо викладають уперше. Як педагог-організатор планую здійснювати екскурсії для школярів, коли стане тепло. У районі багато історичних пам’яток: десь за двадцять кілометрів — Батурин, також Ганнина пустинь, Сосниця (музей Довженка). То за бажанням дітей можна подорожувати.

— Як вдалося облаштувати побут?

— Я живу у своєї тітки. З цим проблем не виникало. У Головеньках є газ, вода, хоча не кожен житель може собі це дозволити. На жаль, немає Інтернету. Постійно трапляється перебій в електромережі, проблеми з дорогами — їх, можна сказати, взагалі нема. Сполучення з містом — теж складно. У п’ятницю автобус на Чернігів іде о сьомій ранку. А повертається о дванадцятій із Чернігова. Ще один ходить по району: до 12.00 на ньому можна дістатися до Борзни, а звідти пересісти на той, що йде до Чернігова. Тобто після полудня виїхати із села нереально. Якщо вчителю потрібно дістатися у справах до районного чи обласного центру, він мусить брати таксі, платити 100 гривень зі своєї мізерної зарплати. Тому в Чернігів приїжджаю раз на два тижні: в суботу — сюди, а в неділю з ранку — вже назад.

Складно і дітям. Поряд кілометрів за п’ять є село, де немає школи. Вісім учнів з нього ходять до нас. Шкільного автобуса немає, кажуть, нібито наша школа стоїть на першому місті в черзі. Вчителі з цього села підвозять дітей своїм транспортом. Улітку і навесні вони можуть іти пішки, а в негоду доводиться шукати можливостей дістатися додому. Тим більше вчителі закінчують роботу іноді о п’ятій годині, буває ще пізніше — дітям доводиться чекати в школі, працювати в бібліотеці до вечора.

— Учителям за роботу в селі окремо доплачують?

— Скільки саме доплачують, я не цікавилася. Але платня, яку молодий вчитель отримує в селі, мізерна. Тут, щоб вижити, потрібно займатися ще сільським господарством. Поки мені допомагають з коштами батьки. Дивно, що таких проблем не існувало, коли я була студенткою — стипендії вистачало на свої потреби. А тепер платні за роботу — ні. Тим більше, після закінчення університету довелося оновити гардероб, замість джинсів і кофтинок купити класичний діловий одяг. У нашій школі за цим вимогливо стежать.

Дітки в селі не такі, як у місті

— Кажуть, що вчитель — це перший інтелігент на селі, і його шанують там більше, ніж у місті. Чи відчули Ви це на собі?
— До вчителя дійсно ставляться трошки не так, ніж до інших жителів села, їх виділяють у розмові: «Ось, це вчителька пішла», «Приходила вчителька»…
— Діти відрізняються від міських?

— Відрізняються. Я одразу це помітила, бо на старших курсах проходила практику в міських школах. У селі учні не такі балувані та розбещені. Спочатку я не розуміла, як тут важко буває вивчити уроки. Приходить дитина і каже: «Не готовий, бо корову пас». Ти кажеш: «Чому ви не прочитали?» — а сам розумієш, що в селі світла не було. Тому доводиться йти на розумні поступки. З часом я почала розуміти: тут складніше, ніж у місті. Діти не розбещені благами цивілізації. У них більше обов’язків по господарству, перед своєю сім’єю, перед батьками. Інше ставлення і до вчителя — відчувається більше поваги.
Що мене вразило: один хлопчик у шостому класі мріє стати священиком. Спитала, чому? Він не дуже певно, по-дитячому сказав: «Я вірю і хочу, щоб інші вірили».

Взагалі тут дуже віруючі люди, не лише старі, а й малі.

— Чи є в Головеньках якісь самобутні традиції?
— Є цікава традиція: на третій день після весілля підкидати сміття, що залишилось зі свята, під чийсь двір. Я довго з’ясовувала, що це означає. І зрозуміла так: якщо хочуть, щоб якась дівчина скоріше вийшла заміж, односельці їй підкидають це сміття.
— Ким себе бачите у майбутньому?
— Зараз можу сказати, що мені в селі складно. Немає такого запалу, який був на початку. І справа не тільки в побутових речах. Я відразу натрапила на таку думку, доволі поширену в народі: «Якщо хочеш бути вчителькою, та ще в селі, мабуть, ти несповна розуму». У магазині чи в якісь інших громадських місцях у мене питали: «Що ви тут робите? Чому це ви вирішили раптом з міста в село?» Для людей це було дико. Спочатку я не розуміла, чому, яка різниця, і тут люди живуть. А згодом стало зрозуміло. Наші села вимирають. І всі намагаються в місто переїхати, бо хочуть шукати життя кращого і зручнішого.

На день Катерини я вирішила поворожити. Маятником з’ясувати свою долю. Перший раз показало, що буду в селі, другий — у місті, а третій раз — нічого не показало. Тобто доля моя відкрита. Люблю невеликі міста, такі як Чернігів. Але не знаю, чи знайду роботу в ньому. Зі школою підписано контракт на три роки, тож їх варто допрацювати. Відчуваю бажання ще чимось займатись — можливо, вчитися далі.

Вікторія ГАВРИК