У мене немає дому...
"У будинків, як у людей, є своя душа і своє обличчя", - писав Олександр Дюма. "Ми залишаємо спочатку батьківське гніздо, а потім, буває, і своє перше сімейне гніздо теж. І завжди при цьому відчуваємо один і той же біль, тому що почуваємо, що назавжди осиротіли", - говорить Фредерік Бегбедер.
Ми втратили наш будинок 19 березня 2022 року. Але дізналися про це на початку квітня після звільнення Ірпеня від окупації. Наш будинок будували шість років, а прожили в ньому 27. ..
В дім потрапили кілька снарядів, що стало причиною пожежі. Другий поверх вигорів повністю. На ньому вцілів лише глиняний глечик... Першому поверху повезло більше. Завдяки тому, що перед війною ми почали робити ремонт в коридорі та обідрали шпалери, пожежа знищила не все. Втім відновленню він не підлягає.
"Який ремонт, ось-ось війна почнеться. А ти витрачаєшся", - критикувала напередодні війни подруга. Я ж у війну не вірила. Мені здавалося, що клопоти щодо ремонту здатні зберегти недоторканим наше домашнє життя і затишок оселі. Не вийшло.
24 лютого о шостій годині ранку мене розбудив дзвінок сина. "Мамо, війна", - сказав він. На роботу - на держпідприємство "АНТОНОВ" керівництво сказало не їхати. В цей четверг - день випуску корпоративної газети, вона так і не вийшла...
Об 11 ранку ми з донькою вирушили до магазину, щоб зробити запаси. Над нашими головами в бік Гостомельського аеродрому летіли винищувачи. Було дуже страшно. Черга до супермаркету "Фора" становила понад 200 людей, до аптеки - біля 60-ти ...
В нашому великому погребі крім нас із донькою і кицькою Кірою знайшли прихисток племінниця з 13- річною донькою (їхній 9-типоверховий будинок, що біля військового санаторію обстрілювали, він згорів від потрапляння ракети). Були з нами сусіди - подружжя, їхня мама та маленький песик. Вони втікли від війни з Луганщини, і ось вона наздогнала їх тепер в Ірпені. Переховуючись у погребі, ми сумно жартували, що наші тварини не можуть зрозуміти, чому їхні нібито пристойні господарі в одну мить стали бомжами...
28 лютого до мене приїхали син з невісткою, які перебували у батьків Каті в Забуччі й потрапили під обстріл градів. Вони були дуже налякані і жахалися будь-якого шуму. У 80- ти метрах від їхнього будинку впав снаряд. Після цього вони забрали тварин і виїхали з небезпечного місця. Одна кицька від шоку втекла, і коли Діма наступного дня поїхав на її пошуки, наші бійці на блокпосту сказали, що в Забуччі вже сіра зона і туди краще не їхати.
У рідкісні години затишшя ми готували їжу, ходили по воду та до магазину. Але з кожним днем годин і хвилин спокою ставало все менше. Моральне напруження зростало. У 13- річної Ірочки сталася істерика....
Другого березня нам був поданий знак, який, вважаю, врятував нас всіх. О 16.20 я побачила трактор, який привіз бетонну балку і перегородив нею дорогу між приватними будинками і територією колишнього табору "Восток". На запитання :" Навіщо ви загородили дорогу?", почула : "Щоб танки не пройшли"....
У метрах 200 від мого дому знаходилася водонапірна башта- інфраструктурний об'єкт і український блокпост. Ми прийняли рішення виїзджати. Часу на збори було обмаль. О 17.00 починалася комендантська година.
Ми з племінницею та дітьми встигли добратися до найближчого бомбосховища у дитячому таборі " Дружба". Там переночували, і випадково дізналися, що Біблійна церква в Ірпені евакуює 3 березня мікроавтобусами мешканців.
Ірпінь нещадно бомбардували. Смерть дихала в потлицю. На вулиці Київській ми чули автоматні черги. Заплановані рейси для евакуйованих в цей день відмінили - було дуже небезпечно. Частина людей залишилася спати в бомбосховищі церкви. Нам дали притулок родичі, які живуть недалеко від неї. Дорогою до них бачили зруйновані снарядами будинки, дитячі іграшки. Вночі майже не спали...
4 березня вдень, незважаючи на вибухі, пастори церкви продовжили евакуацію. Нещодавно і ФБ я прочитала, що вони самі не знали, чи вдасться вивезти людей, які прибували в надії на порятунок. Але, очевидно, Бог почув ті молитви...Вечором з донькою і невісткою ми вже були в небезпеці у місті Олександрія (Рівненська область).
Водонопірну башту вщент розбомбили росіяне. В лісі, де любили гуляти мої діти, стояли десятки ворожих танків. Недалеко від нас у санаторії "Ласточка" розмістився російський штаб.
Окупація Ірпеня тривала з 5 до 28 березня. До його звільнення загинули до 300 цивільних і до 50 українських військових, серед яких 16 представників місцевої територіальної оборони. Загарбники зруйнували понад 70% міської інфраструктури. Зокрема, понад десяток сусідніх приватних будинків зазнали руйнувань різного ступеню. П’ять з них не підлягають відновленню (в тому числі і наш будинок).
В Україні налічується 2,5 млн громадян України, житло яких зруйновано або пошкоджено внаслідок повномасштабного вторгнення Росії (дані на кінець квітня цього року). За словами віцепрем'єр-міністра - міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук, "коли ми говоримо про повністю зруйноване житло, те, що на сьогодні є в реєстрі — це 170 тисяч людей. І це не враховуючи тимчасово окуповані території, де ще не можемо порахувати зруйноване житло".
І у кожного такого будинку своя історія життя і смерті.
Вікторія КОВАЛЕВА
Ми втратили наш будинок 19 березня 2022 року. Але дізналися про це на початку квітня після звільнення Ірпеня від окупації. Наш будинок будували шість років, а прожили в ньому 27. ..
В дім потрапили кілька снарядів, що стало причиною пожежі. Другий поверх вигорів повністю. На ньому вцілів лише глиняний глечик... Першому поверху повезло більше. Завдяки тому, що перед війною ми почали робити ремонт в коридорі та обідрали шпалери, пожежа знищила не все. Втім відновленню він не підлягає.
"Який ремонт, ось-ось війна почнеться. А ти витрачаєшся", - критикувала напередодні війни подруга. Я ж у війну не вірила. Мені здавалося, що клопоти щодо ремонту здатні зберегти недоторканим наше домашнє життя і затишок оселі. Не вийшло.
24 лютого о шостій годині ранку мене розбудив дзвінок сина. "Мамо, війна", - сказав він. На роботу - на держпідприємство "АНТОНОВ" керівництво сказало не їхати. В цей четверг - день випуску корпоративної газети, вона так і не вийшла...
Об 11 ранку ми з донькою вирушили до магазину, щоб зробити запаси. Над нашими головами в бік Гостомельського аеродрому летіли винищувачи. Було дуже страшно. Черга до супермаркету "Фора" становила понад 200 людей, до аптеки - біля 60-ти ...
В нашому великому погребі крім нас із донькою і кицькою Кірою знайшли прихисток племінниця з 13- річною донькою (їхній 9-типоверховий будинок, що біля військового санаторію обстрілювали, він згорів від потрапляння ракети). Були з нами сусіди - подружжя, їхня мама та маленький песик. Вони втікли від війни з Луганщини, і ось вона наздогнала їх тепер в Ірпені. Переховуючись у погребі, ми сумно жартували, що наші тварини не можуть зрозуміти, чому їхні нібито пристойні господарі в одну мить стали бомжами...
28 лютого до мене приїхали син з невісткою, які перебували у батьків Каті в Забуччі й потрапили під обстріл градів. Вони були дуже налякані і жахалися будь-якого шуму. У 80- ти метрах від їхнього будинку впав снаряд. Після цього вони забрали тварин і виїхали з небезпечного місця. Одна кицька від шоку втекла, і коли Діма наступного дня поїхав на її пошуки, наші бійці на блокпосту сказали, що в Забуччі вже сіра зона і туди краще не їхати.
У рідкісні години затишшя ми готували їжу, ходили по воду та до магазину. Але з кожним днем годин і хвилин спокою ставало все менше. Моральне напруження зростало. У 13- річної Ірочки сталася істерика....
Другого березня нам був поданий знак, який, вважаю, врятував нас всіх. О 16.20 я побачила трактор, який привіз бетонну балку і перегородив нею дорогу між приватними будинками і територією колишнього табору "Восток". На запитання :" Навіщо ви загородили дорогу?", почула : "Щоб танки не пройшли"....
У метрах 200 від мого дому знаходилася водонапірна башта- інфраструктурний об'єкт і український блокпост. Ми прийняли рішення виїзджати. Часу на збори було обмаль. О 17.00 починалася комендантська година.
Ми з племінницею та дітьми встигли добратися до найближчого бомбосховища у дитячому таборі " Дружба". Там переночували, і випадково дізналися, що Біблійна церква в Ірпені евакуює 3 березня мікроавтобусами мешканців.
Ірпінь нещадно бомбардували. Смерть дихала в потлицю. На вулиці Київській ми чули автоматні черги. Заплановані рейси для евакуйованих в цей день відмінили - було дуже небезпечно. Частина людей залишилася спати в бомбосховищі церкви. Нам дали притулок родичі, які живуть недалеко від неї. Дорогою до них бачили зруйновані снарядами будинки, дитячі іграшки. Вночі майже не спали...
4 березня вдень, незважаючи на вибухі, пастори церкви продовжили евакуацію. Нещодавно і ФБ я прочитала, що вони самі не знали, чи вдасться вивезти людей, які прибували в надії на порятунок. Але, очевидно, Бог почув ті молитви...Вечором з донькою і невісткою ми вже були в небезпеці у місті Олександрія (Рівненська область).
Водонопірну башту вщент розбомбили росіяне. В лісі, де любили гуляти мої діти, стояли десятки ворожих танків. Недалеко від нас у санаторії "Ласточка" розмістився російський штаб.
Окупація Ірпеня тривала з 5 до 28 березня. До його звільнення загинули до 300 цивільних і до 50 українських військових, серед яких 16 представників місцевої територіальної оборони. Загарбники зруйнували понад 70% міської інфраструктури. Зокрема, понад десяток сусідніх приватних будинків зазнали руйнувань різного ступеню. П’ять з них не підлягають відновленню (в тому числі і наш будинок).
В Україні налічується 2,5 млн громадян України, житло яких зруйновано або пошкоджено внаслідок повномасштабного вторгнення Росії (дані на кінець квітня цього року). За словами віцепрем'єр-міністра - міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук, "коли ми говоримо про повністю зруйноване житло, те, що на сьогодні є в реєстрі — це 170 тисяч людей. І це не враховуючи тимчасово окуповані території, де ще не можемо порахувати зруйноване житло".
І у кожного такого будинку своя історія життя і смерті.
Вікторія КОВАЛЕВА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |