Тудой- сюдой...

Цікаво було, що в нього вийде в Одесі. Темпераментний, спітнілий, він для Південної Пальміри був цілком органічним. Так десь Бабель писав про румунських офіцерів – «они наши, они подходят нашему городу». Хотілося, щоб вийшло. Хоча мій друг Автанділ кривився: «у нашіх», мовляв, коли приходять до влади, «палучаєца ілі култ лічності, ілі карупція». Посварилися ми тоді з Авто.

З Одеси звучав інший приятель, дядь Льоня. «Свого тут, кого не постав – получиться Ківалов, – філософствував старий одесит. – Головне питання: які в гостя повноваження? Якщо зможе завернути Дністер і вимити авгієві конюшні, як один пацан у давнину, – тоді да. А якщо – ні, то так воно й лишиться: тудой-сюдой».

Хто його зна, чим там усе в одеській одіссеї направду скінчилося. Зміг щось Мішіко чи не зміг. Медіям віри не йметься, Автанділ десь зник, а дядь Льоня звучить ухильно. Мішіко ж, тим часом, раз у раз зринав на екранах монітору чи телевізора. Махав руками на телешоу, трусив квадратними щоками, підскакував, сіпався. Довкола нього згущувалися незримі хмари і зримо щільнішала людська тиснява. Потім у нього відібрали громадянство. Потім він проривався через кордон, бігав по судах і дахах, тіпав змокрілим чубчиком з «воронків» і наметових містечок «нових майданів». Його особисті гротеск і драматичність, що дивним чином поєднуються в одній персоні, почали стрімко накладатися на всю Україну, підсилюючи загальний розгардіяш. А з якогось часу під тушкою Мішіко та його прихильників стала похитуватися сама державна конструкція, котра виявилася навіть хисткішою від даху, на якому грузинський прихідько грав у піжмурки з есбеушниками.

Не йдеться, наразі, хороший гість чи поганий. Чи ще який. Це кожен сам визначає. Як і те, якою нині є українська влада і її головний виразник із вулиці Банкової, опонент грузина-пасіонарія. Про «виразника» й владу сказано й так достатньо, тому не будемо множити сенси. Тут інше кидається в очі. Наприклад: це ж якою замацаною є українська політична колода, якими блідими й вицвілими є парсуни з владно-опозиційних карт – від тузів до шісток, що суспільство готове підтримати будь-якого яскравого балакуна-пасіонарія, навіть зайшлого, й навіть готове через нього битися між собою, та ще й під час війни? Як мимоволі виникають сумніви і в самому суспільстві, точніше, в його якості.

Щось подібне, до речі, було не тільки в наші часи, і не тільки в Україні. «Какой ужас! В такое небывалое время народ не выделил из себя никого, управляется Гоцами, Данами, каким-то Авксентьевым, каким-то Керенским и т.д.!» – значив Бунін в «Окаянних днях». Знайома ситуація, варто глянути на депутатські чи кабмінівські фізії. Або, навмання, взяти й згадати, що одним із «лідерів революції» був, скажімо, нинішній київський мер – згадати і посміхнутися. Та хіба тільки це – багато чого можна понапригадувати. «Вони чудово знали, що коли б «українство» мало трьох зорганізованих хвильових, тоді пилипенкам робиться тотальний каюк...» – десь із бунінськими рядками перегукується трохи пізніший Маланюк. І тут, щоб довго не розбалакувати, можна ставити крапку. Тим більше, що прізвища в сьогоденні фігурують зовсім інші, ніж вік тому, та й справа не в прізвищах. Щось би посутніше змінити, докорінніше. Скажімо, в самому «українстві» і в його «зорганізованості»…

А поки що – да, тудой-сюдой.

Павло ВОЛЬВАЧ