Священна тиша

Священна тиша - це не відсутність звуків, не мертвотне безгоміння. Це неперервна симфонія взивання твого обшару.

Скрип старого ясеня, лопотіння крил сойки, віддалене мантачення коси, дзвін на вечірню, трубіння корови, що вертає з паші, шемрання потічка під вербами, розпачливе мекання козеняти, дитячий сміх за живоплотом, скидання риби в ставку, непевні кроки невидимої людини після буфету, сокотання заблудлої курки, брязкіт відра об цямрину, скрик сороки, рипіння воза з сіном, реактивне гудіння джмеля... Ця тиша промовиста, це музика тиші. Вона животворна і дивотворна. Бо освячує благістю місце і простір перебування.

Це те, про що казав Станіслав Вінценз: «Найважливіше - це інтерес до тутешнього, земного життя, до його дрібниць і відтінків - вони сильніші, ніж головні філософські доктрини».

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, «Різнотрав‘я».