Шляхом Наливайка (уривок з майбутньої книги «Левко Лук’яненко. Політичний портрет»)
Його заарештували. Вперше, хоча десь так і очікувано, але все, що вперше - страшить. Посадили в машину на заднє сидіння, по обидва боки вмостилися енкаведисти. Шлях на допит, у в’язницю. Йому – 32 роки, він – адвокат, а донедавна – штатний пропагандист Радехівського райкому комуністичної партії. Вдома лишилася дружина. Морозько. 21 січня 1961 року. Містечко Глиняни Львівської області. Машина везе у тривожну, хоч і не лякливу, бо Левко не з таких, але все ж – невідомість.
І тут арештованому захотілося …їсти. Спеціалісти би зараз сказали – людина має властивість заїдати стрес. Адвокат Лук’яненко цього не знав, а просто дістав сало з хлібом і за селянською традиційною звичкою доброзичливості хотів запропонувати їжу і своїм конвоїрам та вчасно схаменувся: «Вони ж чекісти!». Арештований пан адвокат в машині КГБ, що везе його до слідства – суду – тюрми, наминає смачне українське сало… Так починався довгий, більше, ніж у чверть століття, шлях Левка Лук’яненка по совітських тюрмах і концтаборах.
А почався він усвідомлено з Австрії. Там проходив військову строкову службу мобілізований Лев Лук’яненко.
Його мобілізували ще восени 1944 року – прямо визвали з 7 класу Хрипівської школи у Городнянський райвійськкомат і наказали збиратись у армію. Хоча Левко був 1928 року, а мобілізовували тільки 1927 рік, але мати так і не знайшла метрики, тож радянська влада й забрала рослого Левка в армію. В Городні ще два тижні повчили стріляти з гвинтівки і все – солдат готовий до захисту соціалістичної «Родіни». Звісно, Левко міг би і втекти з армії, що й думав одчебучити у Новограді – Волинському з односельцем Будником, але не придумали хрипівці куди тікати… А коли опинився поруч із хлопцями з повстанської Рівненської області – вже й тікати не хотів: так жадібно слухав їх розповіді про боротьбу з совєтами. Та й сам зброю любив, хоча армійську муштру й погано терпів.
В армію він прийшов сформованим, а тут ще й розповіді хлопців про бульбівців УПА! Тож коли у Житомирі увечері із-за дерева невідомі вбили замполіта сусіднього батальйону, Левко вирішив, що то, звісно, повстанці, і порадів, що не промахнулися. Так само, коли куля із руїн пронизала командира роти, який все насміхався над українцями, називаючи їх винятково хохлами, - молоді солдати казали один одному крадькома: «Нарешті дістав по заслугах! Щоб знав як українців ображати!».
Відчайдушний Левко ще й крав зброю для старшого товариша Василя Коцюбери. Це коли перевели служити в Київ та направили працювати в «Арсенал», де він ремонтував будинок офіцерам. Виносив у кущі просто таки ящики з набоями, здогадуючись для чого вони потрібні, але не питаючи зайвого – конспірація! При традиційному для Червоної армії безладу крадіжки і не помітили.
Взагалі малий Левко крав зброю і в німців, розуміючи, що за це можуть розстріляти. Ховав і від москалів зброю ще до армії – коли Червона армія втекла, приховав гвинтівку і, як вони вернулись – не здав. Та й, між іншим, коли принесли Левку повістку, а мама була десь у полі – Левко сам застрелив з обріза бичка, що його вже треба було до зими позбутися. Вставив цівку в його широченний лоб і натиснув гачок. Бичок навіть не ревнув… Зробив це, бо треба було до зими його впорати, а мати сама б не справилась. Було Левку, нагадаю, ще тільки 16 років! Але тоді, в часи війни, люди дорослішали швидше.
Перед армією показав схованку зброї братові Віктору, а вже 1945 року привіз додому пістоль ТТ і сотню набоїв. До речі, і додому він приїхав у «самоволку»… А той пістоль, схований у лісі, через багато років Левко дістане і вистріляє всі набої – це буде вже тоді, коли він зрозуміє актуальність мирної боротьби за незалежність.
Поки що ж він в армії, 1946 рік. Радянська група військ в Австрії. Містечко Баден. Його спрямували служити радистом у радіодивізіон – проте цю справу він не любив і, закінчивши курси водіїв, став служити шофером. А стоячи на посту біля гаража, знічев’я вишкрябує багнетом якесь антирадянське гасло. Чекісти помітили його тільки на третій день і до Левка дивним чином не добралися.
У Бадені солдати- українці Лук’яненко, Авраменко та Брох виходили часто на пагорб біля залізничного насипу і дивилися як українську пшеницю ешелони везли до Франції. Дома були голодні батьки, а мимо солдатів шурували повні ешелони українського збіжжя! Хлопці гостро картали владу, але, звісно, лише в розмовах між своїми. Наступного року Левко вперше бере участь у радянських виборах - заходить у кабінку і викреслює всі прізвища, весь «блок комуністів і безпартійних», всю сталінську мишуру. Як його не вирахували чекісти знову – дивувався і сам Левко.
У Верхній Австрії восени 1947 року загони Української Повстанської Армії проривалися з боями на захід. Полк зв’язку, де був Лук’яненко, звісно, на передову не висували, але розповідей про відважних українців наслухалися і в його частині.
1948 року робився перепис і командир сусіднього взводу роти, де служив Левко Лук’яненко, записався росіянином. Українець Головач став росіянином Головачьом. Левко, звісно, не стерпів і пустив публічно в нього якусь словесну шпильку, той скипів, але розпустити руки йому не дали. Та він помстився – за його намовою Лук’яненку дали не американського «Форда -6», а задрипаного радянського «ЗІСа-5». Американських машин було в частині багато і вручення Лук’яненку радянського недобитка було насмішкою. Проте він не здався – за півмісяця так відремонтував машину, що під час маневрів у горах Австрії, на здивування його ворога, машина заводилася стартером і гнала як скажена – аж солдати просилися їхати повільніше, бо сильно трясло.
Левко був жадібний до знань і коли оголосили відбір кількох шоферів на навчання у школу автомеханіків – він написав заяву. Командування підрозділу було ладне його здихатися, бо він не відзначався покладистістю та палкою любов’ю до комуністичної влади. Так він опинився у містечку Мьодлінг.
Група механіків розміщувалася на третьому поверсі і там були двері на горище. А на ньому – велика купа російськомовних книг. Твори Шиллера, Діккенса, Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Бальзака – Левко ахнув. Командир їх взводу капітан Ткачов читати книги не забороняв. І Левко читав їх навіть на заняттях по автосправі. Наприклад, «Униженные и оскорбленные» та «Преступление и наказание» Достоєвського прочитав на заняттях з конструкції двигунів. Капітан Рись кілька разів раптово підіймав курсанта і той без запинки переказував матеріал. Відтак махнув рукою – хай читає! Літературу з горища він перебрав усю – класику європейської літератури Лук’яненко освоїв, бо йому цікаво було пізнавати життя суспільних верств, які були незнані сільському парубкові. Це був інший світ і він у ньому розкошував. Та й пам’ятаймо, що мати читала багато і навіть батька привчила до книжки.
Саме тут, на горищі австрійського будинку міста Мьодлінг юний хрипівець зробив собі зарубку в душі, серці і в пам’яті – прочитавши поеми Кіндрата Рилєєва «Наливайко» та «Войнаровський», поставив собі питання: якої я нації, для чого на світ прийшов, що є вищою метою життя людини? Тут він склав собі обітницю – присвятити своє життя боротьбі за незалежність України!
Російська література не відзначається великою кількістю героїчних характерів – там якщо не денді Онєгін, що жде смерті дяді, так Раскольников, що вбиває сокирою старуху – ростовщицю. Якщо не «лішній чєловєк» Пєчорін – так «маленькій чєловєк» Акакій Акакійович. А якщо навіть і трапляються офіцери – так вони всі у сумнівах, хвилюваннях, балах і маскарадах зразка Андрєя Волконського. Це література бездії, література без лицарських образів, на відміну від європейських літератур. Тож просто диво, що радянському солдату з українського села у австрійському місті трапилася творчість не дуже шанованого самими росіянами Рилєєва, який симпатизував Мазепі, Войнаровському, Наливайку – борцям за волю свого народу. Та ще й додала жару Етель Ліліян Войнич своїм романом «Овод», що також трапився солдату на австрійському горищі.
В розпал навчання у школі почалося щось незрозуміле: звільнили заступника командира школи з політвиховної роботи, мовляв, за політичну нестійкість та аморальність. За півмісяця арештували іншого заступника – з технічної частини та завідуючого складом. Начебто за продаж техніки австрійцям. А потім зник і командир взводу капітан Ткачов. Про нього сказали, що співпрацював з американською розвідкою і заарештував його «СМЕРШ». Він їздив у справах і Відень і там, мовляв, зійшовся з ворогом. До Лук’яненка він ставився з симпатією – можливо, через те, що почув його дискусії з уродженцями Сталінської області Авдєєвим та Кулаковим. Левко намагався їх навернути на українську сторону аж доки ті не попередили: забагато говориш, уже років на 10 набалакав. Проте не донесли. І цього разу каральний меч комуністичної диктатури не поціляв ще по 20- річному солдату, який брався вже до обдумування свого призначення в боротьбі з совєтами. Він уже готував із себе мислячий механізм війни з російським окупантом. «Вічна екзистенція нації через смерть одиниці» - аж до таких філософських висот він уже підіймався, начитавшись європейської класики і, як характерно для юних революціонерів – будучи готовим до пожертви.
…Три роки уже Левко в армії. Після навчання присвоїли дві лички, дали посвідку та й повернули знову в Баден. А він все продовжує обдумувати слова свого батька про червону галайстру, якій дай і дай, про зерно, що везли у Францію, про козаків, які хіба ж за те воювали, щоб українці голодували?!. Зрештою, про УПА, яка мало не на його очах проривалася на Захід. Та й про голод, що знову накрив Україну – хоча армійська цензура звела листування лише до батьків, але й від них просочувалася деяка тривожна інформація: Україна знову без шматка хліба! Не йде з думки батько: таж він, коли був молодим, також сіпався, як оце й син – тікав то в Сибір, то на Донбас, але воювати з повстанцями Якима Рябченка (прим.) так і не пішов, тільки гвинтівку їм віддав. А як постарів – взагалі притих, упокорився. «Невже і мене чекає така доля? І чого, власне, я сиджу отут, на чужині, вбираючи все більше московської мови і сталінської пропаганди? Треба вертатися на Україну!».
1949 року він добивається шляхом обману повернення з Австрії. Але не в Україну послали, а на Закавказзя. Зі штабу округу його спрямували в Джульфу автомеханіком комендатури оборонних бетонних споруд (дотів). Вони були на радянському березі річки Аракс, що на кордоні Азербайджану і Ірану.
Сержант Лук’яненко був вельми здивованим, коли дізнався, що з трьох транспортних засобів військової частини жоден не служить справі: вантажний американський “Шевролет» працює у колгоспі, американський мотоцикл «Харлей давідсон» несправний, як і радянський легковий автомобіль, що його іронічно називали «ХБВ» - «хочу бути Віллісом». Проте командир майор Мкртчян був спокійним – мовляв, більшість тих дотів перетворені пастухами в туалети і чистити їх від лайна не хочеться. Та й загалом ті бетонні бункери армії не потрібні при розвитку авіації. Хоча, якщо сержант Лук’яненко відремонтує хоч одну техніку – проїдемо, подивимось «рубєжи нашей Родіни». А поки що майор Мкртчян приходив щоранку вже напідпитку і переконував сержанта про користь 300 грамів горілки для точності стрільби з пістолета. Лук’яненко сумнівався щодо такого благотворного впливу алкоголю, але майора мусив вислуховувати.
У сусідній прикордонній частині, куди сержант пішов для знайомства, лейтенант – українець порадив нічого не ремонтувати, бо військову частину все одно скоро розформують, і відвів його в міську бібліотеку. Там він натрапив, наче спеціально, на праці, які продовжили виховання націоналіста. Це енциклопедія Брокгауза і Ефрона та книга Карла Клаузевіца «Про війну». Перша знівелювала все, що Лук’яненко чув про Пушкіна і загалом російських письменників, а друга відкрила стратегію військового мислення.
Далі – переведення у Нахічевань, де Лук’яненка призначають командиром мотоциклетного взводу. І тут знову на нього «набрідають» книги, які щось та зрушують у його думках. Майор Золотаренко із сусідньої частини виявився не просто диваком, що один з небагатьох не п’є горілки, але й знавцем української літератури – він розповідав про Володимира Винниченка та Бориса Грінченка, повість останнього «Під тихими вербами» запропонувавши прочитати. Від матері Левко знав, що ці автори – заборонені комуною і тому така поведінка майора приємно здивувала його.
Їдучи додому у відпустку, він везе гостинці, які з дому замовили – згущене молоко, бо від своєї корови все здають державі, панчохи сестрі Зіні. Купує все це в нахічеванських магазинах і дивується, що воно українського виробництва, але в Городні його нема. Дома побурчали з цього приводу, але Левко з матір’ю затіяв глибшу розмову –який, мовляв, сенс життя взагалі? Толку з того, що трохи кращою стає їжа та одяг, але в чому сенс розмноження, творення собі подібних та, зрештою, зіходження у могилу? Мудра мати Наталка відповіла, що є ж душа і людина має вищі завдання, ніж тварина, яка також їсть і плодить собі подібних. Смисл життя не в їжі та одязі, а в духовній площині. Уявляєте, бідність яка післявоєнна, податки неміряні на дерева, шерсть і свинячу шкуру, а в хаті Лук’яненків ведуть мову про вищий смисл життя! Відпустка закінчилась, а молодий командир совітської армії ще довго роздумує над вищими сенсами. Додумуючись, зрештою, і до вищого сенсу існування нації, вищої за одну людину – якщо ми і сто років тому, і сьогодні любимо Дніпро чи Десну, українську пісню і борщ, якщо нас так само хвилює й сьогодні житнє поле, що переливається хвилями під вітром, якщо нам, як українцям і в минулі століття, дорога воля, то значить існує безперервність буття нації. Існує дух нації, який поєднує українців і в чужих краях, і через століття. Але що заважає цьому духу вільно розвиватися, щоб наповнити життя нації сьогодні вищим смислом, а не просто виживанням на трудоднях, на рабській праці впроголодь, під пугами бригадирів у колгоспах та під недремним оком чекістів скрізь? Таж комуністична система, принесена російськими окупантами! З того часу Левко Лук’яненко, можна сказати, знайшов спокій, бо зрозумів як треба жити. Це був 1950 рік. «З того часу, - признавався він, - я не знаю, що таке нудьга, бо мені постійно не вистачає часу. І якщо невидиме важливіше за видиме, то важливо не скільки прожити, а як прожити. Тож треба боятися не смерти, а марнування дару Господнього, який зветься життям, тобто марнування часу».
І він все читає. «Феноменологія духу» Гегеля дала йому розуміння цілеспрямованости: якщо хочу боротися за самостійну Україну – то треба цьому присвятити всі свої зусилля, не відволікаючись на другорядне. А тритомна «Історія дипломатії» довела: Маркс з комуністами брешуть про вищість класової боротьби – насправді воюють нації і вище від національних інтересів нема нічого у світі.
І тоді, коли спілкується з вірменином Ованесом Мадельяном, який так любить свою країну, де тільки каміння, приходить до думки, що й малі країни мають право на вільне життя, а Марксові думки про прогресивність утворення великих держав підбивалися твердженням Ованеса: Росія – велика, а безтолкова. То в чому ж її прогресивність?
Левка роблять старшиною і лишають на два роки на понадстрокову службу – батько зве в колгосп, де є робота і шофером і автомеханіком, проте Левко зарікся працювати в колгоспі. Ще з 1944 року, коли цілий день він з товаришами косив овес, а в колгоспній стінгазеті їх висміяли, як ледарів. Тож він посилено закінчував навчання за програмою школи і практично із закінченням служби здобув і середню освіту. Його закликають залишитися служити в армії, обіцяючи присвоїти лейтенантські погони, та в березні 1953 року він таки звільняється з армії. Оформляє паспорт, де вже нарешті проставлено правильний рік народження – 1928. Не дочекавшись бланків атестатів, бере довідку про здобуття середньої освіти і їде додому. Їде, зітхнувши полегшено ще й через хворобу папатаччі, яка кілька разів заганяла його до шпиталю. Ні, цей клімат і ця земля не для нього. Вона чужа.
Ще навчаючись у вечірній школі і вже вивіряючи собі шлях Наливайка, він думав: в часи Козаччини було просто боротися – взяв коня, шаблю та й вчися на Січі володіти зброєю. А тепер – кулемет, танк, літак, які так просто, як коня, не купиш. Та й не вони головні у бою – важливіші сміливість, розум. Адже сміливий переможе боягуза, розум, як природа й батьки дали – то є. Проте для успішної боротьби треба мати ще й знання. А де можна здобути найбільш підходящу освіту для боротьби з комуністами? В юридичній сфері. Щоб пройти якомога вище до вершин у комуністичній партії, бо тільки в ній зосереджена влада і без комуністичної партії, без знань піднятися високо неможливо. А знизу багато не вибореш – система знищить зразу. Значить, треба робити кар’єру в ненависній партії і для цього поступати на юридичний факультет. Зрештою, всі революціонери – народовольці, про яких Левко читав, були юристами. І щоб не було мало – Левко замахнувся зразу на Московський університет.
Ще в Нахічевані він вступає в КПРС, хоча ні в комсомолі, ні в піонерах не був. Хтозна чи сказав про це він батькам, але коли став здалеку говорити про боротьбу за Україну – ті його не зрозуміли і Левко перестав їх втягувати у свої роздуми.
Як не дивно – він склав вступні іспити, хоча й не мав навіть атестата про середню освіту, а лишень довідку, яку пообіцяв замінити атестатом. Що допустили до вступних іспитів завдячував одному члену приймальної комісії – українцю Шеремету. І зразу ж серед студентів став шукати однодумців – їх не знайшов, а знайшов …любов.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Оаублікоовано в газеті "Гарт"
І тут арештованому захотілося …їсти. Спеціалісти би зараз сказали – людина має властивість заїдати стрес. Адвокат Лук’яненко цього не знав, а просто дістав сало з хлібом і за селянською традиційною звичкою доброзичливості хотів запропонувати їжу і своїм конвоїрам та вчасно схаменувся: «Вони ж чекісти!». Арештований пан адвокат в машині КГБ, що везе його до слідства – суду – тюрми, наминає смачне українське сало… Так починався довгий, більше, ніж у чверть століття, шлях Левка Лук’яненка по совітських тюрмах і концтаборах.
А почався він усвідомлено з Австрії. Там проходив військову строкову службу мобілізований Лев Лук’яненко.
Його мобілізували ще восени 1944 року – прямо визвали з 7 класу Хрипівської школи у Городнянський райвійськкомат і наказали збиратись у армію. Хоча Левко був 1928 року, а мобілізовували тільки 1927 рік, але мати так і не знайшла метрики, тож радянська влада й забрала рослого Левка в армію. В Городні ще два тижні повчили стріляти з гвинтівки і все – солдат готовий до захисту соціалістичної «Родіни». Звісно, Левко міг би і втекти з армії, що й думав одчебучити у Новограді – Волинському з односельцем Будником, але не придумали хрипівці куди тікати… А коли опинився поруч із хлопцями з повстанської Рівненської області – вже й тікати не хотів: так жадібно слухав їх розповіді про боротьбу з совєтами. Та й сам зброю любив, хоча армійську муштру й погано терпів.
В армію він прийшов сформованим, а тут ще й розповіді хлопців про бульбівців УПА! Тож коли у Житомирі увечері із-за дерева невідомі вбили замполіта сусіднього батальйону, Левко вирішив, що то, звісно, повстанці, і порадів, що не промахнулися. Так само, коли куля із руїн пронизала командира роти, який все насміхався над українцями, називаючи їх винятково хохлами, - молоді солдати казали один одному крадькома: «Нарешті дістав по заслугах! Щоб знав як українців ображати!».
Відчайдушний Левко ще й крав зброю для старшого товариша Василя Коцюбери. Це коли перевели служити в Київ та направили працювати в «Арсенал», де він ремонтував будинок офіцерам. Виносив у кущі просто таки ящики з набоями, здогадуючись для чого вони потрібні, але не питаючи зайвого – конспірація! При традиційному для Червоної армії безладу крадіжки і не помітили.
Взагалі малий Левко крав зброю і в німців, розуміючи, що за це можуть розстріляти. Ховав і від москалів зброю ще до армії – коли Червона армія втекла, приховав гвинтівку і, як вони вернулись – не здав. Та й, між іншим, коли принесли Левку повістку, а мама була десь у полі – Левко сам застрелив з обріза бичка, що його вже треба було до зими позбутися. Вставив цівку в його широченний лоб і натиснув гачок. Бичок навіть не ревнув… Зробив це, бо треба було до зими його впорати, а мати сама б не справилась. Було Левку, нагадаю, ще тільки 16 років! Але тоді, в часи війни, люди дорослішали швидше.
Перед армією показав схованку зброї братові Віктору, а вже 1945 року привіз додому пістоль ТТ і сотню набоїв. До речі, і додому він приїхав у «самоволку»… А той пістоль, схований у лісі, через багато років Левко дістане і вистріляє всі набої – це буде вже тоді, коли він зрозуміє актуальність мирної боротьби за незалежність.
Поки що ж він в армії, 1946 рік. Радянська група військ в Австрії. Містечко Баден. Його спрямували служити радистом у радіодивізіон – проте цю справу він не любив і, закінчивши курси водіїв, став служити шофером. А стоячи на посту біля гаража, знічев’я вишкрябує багнетом якесь антирадянське гасло. Чекісти помітили його тільки на третій день і до Левка дивним чином не добралися.
У Бадені солдати- українці Лук’яненко, Авраменко та Брох виходили часто на пагорб біля залізничного насипу і дивилися як українську пшеницю ешелони везли до Франції. Дома були голодні батьки, а мимо солдатів шурували повні ешелони українського збіжжя! Хлопці гостро картали владу, але, звісно, лише в розмовах між своїми. Наступного року Левко вперше бере участь у радянських виборах - заходить у кабінку і викреслює всі прізвища, весь «блок комуністів і безпартійних», всю сталінську мишуру. Як його не вирахували чекісти знову – дивувався і сам Левко.
У Верхній Австрії восени 1947 року загони Української Повстанської Армії проривалися з боями на захід. Полк зв’язку, де був Лук’яненко, звісно, на передову не висували, але розповідей про відважних українців наслухалися і в його частині.
1948 року робився перепис і командир сусіднього взводу роти, де служив Левко Лук’яненко, записався росіянином. Українець Головач став росіянином Головачьом. Левко, звісно, не стерпів і пустив публічно в нього якусь словесну шпильку, той скипів, але розпустити руки йому не дали. Та він помстився – за його намовою Лук’яненку дали не американського «Форда -6», а задрипаного радянського «ЗІСа-5». Американських машин було в частині багато і вручення Лук’яненку радянського недобитка було насмішкою. Проте він не здався – за півмісяця так відремонтував машину, що під час маневрів у горах Австрії, на здивування його ворога, машина заводилася стартером і гнала як скажена – аж солдати просилися їхати повільніше, бо сильно трясло.
Левко був жадібний до знань і коли оголосили відбір кількох шоферів на навчання у школу автомеханіків – він написав заяву. Командування підрозділу було ладне його здихатися, бо він не відзначався покладистістю та палкою любов’ю до комуністичної влади. Так він опинився у містечку Мьодлінг.
Група механіків розміщувалася на третьому поверсі і там були двері на горище. А на ньому – велика купа російськомовних книг. Твори Шиллера, Діккенса, Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Бальзака – Левко ахнув. Командир їх взводу капітан Ткачов читати книги не забороняв. І Левко читав їх навіть на заняттях по автосправі. Наприклад, «Униженные и оскорбленные» та «Преступление и наказание» Достоєвського прочитав на заняттях з конструкції двигунів. Капітан Рись кілька разів раптово підіймав курсанта і той без запинки переказував матеріал. Відтак махнув рукою – хай читає! Літературу з горища він перебрав усю – класику європейської літератури Лук’яненко освоїв, бо йому цікаво було пізнавати життя суспільних верств, які були незнані сільському парубкові. Це був інший світ і він у ньому розкошував. Та й пам’ятаймо, що мати читала багато і навіть батька привчила до книжки.
Саме тут, на горищі австрійського будинку міста Мьодлінг юний хрипівець зробив собі зарубку в душі, серці і в пам’яті – прочитавши поеми Кіндрата Рилєєва «Наливайко» та «Войнаровський», поставив собі питання: якої я нації, для чого на світ прийшов, що є вищою метою життя людини? Тут він склав собі обітницю – присвятити своє життя боротьбі за незалежність України!
Російська література не відзначається великою кількістю героїчних характерів – там якщо не денді Онєгін, що жде смерті дяді, так Раскольников, що вбиває сокирою старуху – ростовщицю. Якщо не «лішній чєловєк» Пєчорін – так «маленькій чєловєк» Акакій Акакійович. А якщо навіть і трапляються офіцери – так вони всі у сумнівах, хвилюваннях, балах і маскарадах зразка Андрєя Волконського. Це література бездії, література без лицарських образів, на відміну від європейських літератур. Тож просто диво, що радянському солдату з українського села у австрійському місті трапилася творчість не дуже шанованого самими росіянами Рилєєва, який симпатизував Мазепі, Войнаровському, Наливайку – борцям за волю свого народу. Та ще й додала жару Етель Ліліян Войнич своїм романом «Овод», що також трапився солдату на австрійському горищі.
В розпал навчання у школі почалося щось незрозуміле: звільнили заступника командира школи з політвиховної роботи, мовляв, за політичну нестійкість та аморальність. За півмісяця арештували іншого заступника – з технічної частини та завідуючого складом. Начебто за продаж техніки австрійцям. А потім зник і командир взводу капітан Ткачов. Про нього сказали, що співпрацював з американською розвідкою і заарештував його «СМЕРШ». Він їздив у справах і Відень і там, мовляв, зійшовся з ворогом. До Лук’яненка він ставився з симпатією – можливо, через те, що почув його дискусії з уродженцями Сталінської області Авдєєвим та Кулаковим. Левко намагався їх навернути на українську сторону аж доки ті не попередили: забагато говориш, уже років на 10 набалакав. Проте не донесли. І цього разу каральний меч комуністичної диктатури не поціляв ще по 20- річному солдату, який брався вже до обдумування свого призначення в боротьбі з совєтами. Він уже готував із себе мислячий механізм війни з російським окупантом. «Вічна екзистенція нації через смерть одиниці» - аж до таких філософських висот він уже підіймався, начитавшись європейської класики і, як характерно для юних революціонерів – будучи готовим до пожертви.
…Три роки уже Левко в армії. Після навчання присвоїли дві лички, дали посвідку та й повернули знову в Баден. А він все продовжує обдумувати слова свого батька про червону галайстру, якій дай і дай, про зерно, що везли у Францію, про козаків, які хіба ж за те воювали, щоб українці голодували?!. Зрештою, про УПА, яка мало не на його очах проривалася на Захід. Та й про голод, що знову накрив Україну – хоча армійська цензура звела листування лише до батьків, але й від них просочувалася деяка тривожна інформація: Україна знову без шматка хліба! Не йде з думки батько: таж він, коли був молодим, також сіпався, як оце й син – тікав то в Сибір, то на Донбас, але воювати з повстанцями Якима Рябченка (прим.) так і не пішов, тільки гвинтівку їм віддав. А як постарів – взагалі притих, упокорився. «Невже і мене чекає така доля? І чого, власне, я сиджу отут, на чужині, вбираючи все більше московської мови і сталінської пропаганди? Треба вертатися на Україну!».
1949 року він добивається шляхом обману повернення з Австрії. Але не в Україну послали, а на Закавказзя. Зі штабу округу його спрямували в Джульфу автомеханіком комендатури оборонних бетонних споруд (дотів). Вони були на радянському березі річки Аракс, що на кордоні Азербайджану і Ірану.
Сержант Лук’яненко був вельми здивованим, коли дізнався, що з трьох транспортних засобів військової частини жоден не служить справі: вантажний американський “Шевролет» працює у колгоспі, американський мотоцикл «Харлей давідсон» несправний, як і радянський легковий автомобіль, що його іронічно називали «ХБВ» - «хочу бути Віллісом». Проте командир майор Мкртчян був спокійним – мовляв, більшість тих дотів перетворені пастухами в туалети і чистити їх від лайна не хочеться. Та й загалом ті бетонні бункери армії не потрібні при розвитку авіації. Хоча, якщо сержант Лук’яненко відремонтує хоч одну техніку – проїдемо, подивимось «рубєжи нашей Родіни». А поки що майор Мкртчян приходив щоранку вже напідпитку і переконував сержанта про користь 300 грамів горілки для точності стрільби з пістолета. Лук’яненко сумнівався щодо такого благотворного впливу алкоголю, але майора мусив вислуховувати.
У сусідній прикордонній частині, куди сержант пішов для знайомства, лейтенант – українець порадив нічого не ремонтувати, бо військову частину все одно скоро розформують, і відвів його в міську бібліотеку. Там він натрапив, наче спеціально, на праці, які продовжили виховання націоналіста. Це енциклопедія Брокгауза і Ефрона та книга Карла Клаузевіца «Про війну». Перша знівелювала все, що Лук’яненко чув про Пушкіна і загалом російських письменників, а друга відкрила стратегію військового мислення.
Далі – переведення у Нахічевань, де Лук’яненка призначають командиром мотоциклетного взводу. І тут знову на нього «набрідають» книги, які щось та зрушують у його думках. Майор Золотаренко із сусідньої частини виявився не просто диваком, що один з небагатьох не п’є горілки, але й знавцем української літератури – він розповідав про Володимира Винниченка та Бориса Грінченка, повість останнього «Під тихими вербами» запропонувавши прочитати. Від матері Левко знав, що ці автори – заборонені комуною і тому така поведінка майора приємно здивувала його.
Їдучи додому у відпустку, він везе гостинці, які з дому замовили – згущене молоко, бо від своєї корови все здають державі, панчохи сестрі Зіні. Купує все це в нахічеванських магазинах і дивується, що воно українського виробництва, але в Городні його нема. Дома побурчали з цього приводу, але Левко з матір’ю затіяв глибшу розмову –який, мовляв, сенс життя взагалі? Толку з того, що трохи кращою стає їжа та одяг, але в чому сенс розмноження, творення собі подібних та, зрештою, зіходження у могилу? Мудра мати Наталка відповіла, що є ж душа і людина має вищі завдання, ніж тварина, яка також їсть і плодить собі подібних. Смисл життя не в їжі та одязі, а в духовній площині. Уявляєте, бідність яка післявоєнна, податки неміряні на дерева, шерсть і свинячу шкуру, а в хаті Лук’яненків ведуть мову про вищий смисл життя! Відпустка закінчилась, а молодий командир совітської армії ще довго роздумує над вищими сенсами. Додумуючись, зрештою, і до вищого сенсу існування нації, вищої за одну людину – якщо ми і сто років тому, і сьогодні любимо Дніпро чи Десну, українську пісню і борщ, якщо нас так само хвилює й сьогодні житнє поле, що переливається хвилями під вітром, якщо нам, як українцям і в минулі століття, дорога воля, то значить існує безперервність буття нації. Існує дух нації, який поєднує українців і в чужих краях, і через століття. Але що заважає цьому духу вільно розвиватися, щоб наповнити життя нації сьогодні вищим смислом, а не просто виживанням на трудоднях, на рабській праці впроголодь, під пугами бригадирів у колгоспах та під недремним оком чекістів скрізь? Таж комуністична система, принесена російськими окупантами! З того часу Левко Лук’яненко, можна сказати, знайшов спокій, бо зрозумів як треба жити. Це був 1950 рік. «З того часу, - признавався він, - я не знаю, що таке нудьга, бо мені постійно не вистачає часу. І якщо невидиме важливіше за видиме, то важливо не скільки прожити, а як прожити. Тож треба боятися не смерти, а марнування дару Господнього, який зветься життям, тобто марнування часу».
І він все читає. «Феноменологія духу» Гегеля дала йому розуміння цілеспрямованости: якщо хочу боротися за самостійну Україну – то треба цьому присвятити всі свої зусилля, не відволікаючись на другорядне. А тритомна «Історія дипломатії» довела: Маркс з комуністами брешуть про вищість класової боротьби – насправді воюють нації і вище від національних інтересів нема нічого у світі.
І тоді, коли спілкується з вірменином Ованесом Мадельяном, який так любить свою країну, де тільки каміння, приходить до думки, що й малі країни мають право на вільне життя, а Марксові думки про прогресивність утворення великих держав підбивалися твердженням Ованеса: Росія – велика, а безтолкова. То в чому ж її прогресивність?
Левка роблять старшиною і лишають на два роки на понадстрокову службу – батько зве в колгосп, де є робота і шофером і автомеханіком, проте Левко зарікся працювати в колгоспі. Ще з 1944 року, коли цілий день він з товаришами косив овес, а в колгоспній стінгазеті їх висміяли, як ледарів. Тож він посилено закінчував навчання за програмою школи і практично із закінченням служби здобув і середню освіту. Його закликають залишитися служити в армії, обіцяючи присвоїти лейтенантські погони, та в березні 1953 року він таки звільняється з армії. Оформляє паспорт, де вже нарешті проставлено правильний рік народження – 1928. Не дочекавшись бланків атестатів, бере довідку про здобуття середньої освіти і їде додому. Їде, зітхнувши полегшено ще й через хворобу папатаччі, яка кілька разів заганяла його до шпиталю. Ні, цей клімат і ця земля не для нього. Вона чужа.
Ще навчаючись у вечірній школі і вже вивіряючи собі шлях Наливайка, він думав: в часи Козаччини було просто боротися – взяв коня, шаблю та й вчися на Січі володіти зброєю. А тепер – кулемет, танк, літак, які так просто, як коня, не купиш. Та й не вони головні у бою – важливіші сміливість, розум. Адже сміливий переможе боягуза, розум, як природа й батьки дали – то є. Проте для успішної боротьби треба мати ще й знання. А де можна здобути найбільш підходящу освіту для боротьби з комуністами? В юридичній сфері. Щоб пройти якомога вище до вершин у комуністичній партії, бо тільки в ній зосереджена влада і без комуністичної партії, без знань піднятися високо неможливо. А знизу багато не вибореш – система знищить зразу. Значить, треба робити кар’єру в ненависній партії і для цього поступати на юридичний факультет. Зрештою, всі революціонери – народовольці, про яких Левко читав, були юристами. І щоб не було мало – Левко замахнувся зразу на Московський університет.
Ще в Нахічевані він вступає в КПРС, хоча ні в комсомолі, ні в піонерах не був. Хтозна чи сказав про це він батькам, але коли став здалеку говорити про боротьбу за Україну – ті його не зрозуміли і Левко перестав їх втягувати у свої роздуми.
Як не дивно – він склав вступні іспити, хоча й не мав навіть атестата про середню освіту, а лишень довідку, яку пообіцяв замінити атестатом. Що допустили до вступних іспитів завдячував одному члену приймальної комісії – українцю Шеремету. І зразу ж серед студентів став шукати однодумців – їх не знайшов, а знайшов …любов.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Оаублікоовано в газеті "Гарт"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |