Село, яке убили росіяни

Минулого року жителі Сеньківки мали б святкувати визначну дату у житті їхнього рідного села: минуло 400 років із часу першої писемної згадки про це поселення.

Однак люди жили тут вже задовго до того: місцева легенда говорить, що свою назву воно отримало за ім’ям свого засновника – коваля Сенька.
Археологічні пам'ятки Сеньківки — зокрема курганний могильник давньоруського часу (X–XII ст.) та поселення доби раннього заліза — були вперше обстежені й зафіксовані в наукових реєстрах ще у 1980-х роках (зокрема археологом Олександром Шекуном у 1984 році). Це язичницькі та ранньохристиянські поховання наших предків. Тож Сеньківка існувала вже тоді, на початку тисячних років, і зараз їй повинно було б бути понад тисячу років.

Але село вбили росіяни. Ті сусіди, які жили поруч – так, що у Сеньківці півень на три держави співав. Село пережило і революції, і колективізацію, і голодомор, і Другу світову. Нині там – самі згарища та руїни, жодної людини й жодної вцілілої будівлі. Кладовище теж розстріляне – сучасні окупанти прибирають навіть мертвих свідків їхніх злочинів проти людства і самого життя.

Болить душа у сеньківців, вирваних з рідного дому, болить коріння роду, яке тут проросло. Згадують вони свою Сеньківку – повну життя, співучу, квітучу, мальовничий куточок України, який видавався раєм на землі. Котиться той глибокий біль країною, переливаючись із серця у серце. Приходить до них рідне село у сновидіннях, у спогадах, у думках. І у віршах.

СЕНЬКІВЦЯМ
Було село – краплиночка на карті.
Сеньківці і дітей ростили, й хліб.
Та сунулись "брати" прокляті -–
Зробили тут руїни, пустку, мертвий світ.
Знали село за межами далеко,
І популярний дружби фестиваль…
Ріка життя пливла неспішно й легко,
Не відавши: поглине все печаль.
Чотири сотні літ село буяло,
За кілька років знищили його.
Хоч назва є – села не стало,
З'явився гіркий статус ВПО.
Залишили сеньківці свою землю
І дім, могили предків і садки,
Взявши з собою, що змогли, у жменю...
Покинули на скільки? На роки?..
Війна їх відштовхнула від порога...
Всі дні – тривожні, самота німа...
І просимо у Бога лиш одного:
Нехай закінчиться проклята ця війна...

Наталя МИНЬКО. "Новини Городнянщини"
Знімок з архіву "Новин Городнянщини", 2025 рік.