Ровесник незалежності захищав її у Широкино

Він народився третього дня незалежної України. І в свої 24 юні роки добровільно пішов захищати Україну.

Денис Кошлак народився у Чернігові, досі говорить російською, але коли почалася російсько- українська війна, без вагань, добровольцем пішов на фронт. Він єдиний син у матері – тож вона до контузії так і не знала толком де він. «Казав, що гуляю по Маріуполю, що дівчата тау красиві, що морозиво їм», - розповідає Денис. А насправді він в той час воював у Широкино.

Чому пішов воювати? Відповідь проста, щира, зовсім не геройська: «Ну, як це – мої друзі пішли на війну, а я буду вдома сидіти?!».

Щоправда, тепер, коли Денис більше року відвоював і повернувся з непростою контузією, у нього відбувся перегляд кола друзів і приятелів: «Є такі, що кажуть – ти воював за владу, за гроші, незрозуміло за кого війна. Вони випали таким чином з числа моїх товаришів. Я не став з ними дискутувати, порадив тільки на пару днів з’їздити на фронт, послухати жителів сіл про те, як росіяни били по них, гвалтували дівчат, розстрілювали неугодних…», - розповідає Денис Кошлак.

Ми розмовляємо в кабінеті лікаря Центру радіаційного захисту населення, де Денис проходить лікування після контузії. Цей медичний заклад виступив ініціатором обстеження та лікування всіх учасників АТО, маючи загалом достатні медичні умови для цього. І сааме тут, у Центрі, виявили, що контузія бійця Дениса Кошлака не обмежилася ушкодженням вух…Його чекає лікування після уточнення діагнозу та санаторій. Сам же він бачить, що став нервовим, роздратованим, але добрий догляд лікарів дає свої позитивні результати.

Денис Кошлак – морський піхотинець. Їх довго тренували – біля Житомира, де Тетерів пробивається крізь гори, на Миколаївщині, де розташована частина. Вперше в житті Денис стрибав з парашутом, видирався на гори, але воювати довелося без цих умінь – він був навідником ДШК , станкового кулемета. 35 кілограмів ваги потягати на собі та ще з патронами – а на вигляд Денис худенький парубчак.

Які епізоди запам’яталися найбільше? Певно, те, як йшов здаватися українцям підполковник російського ФСБ: «Йому стріляли в ноги, а він спокійно так йшов. А потім сказав, що здався, бо набридло воювати».
Уже тільки один цей епізод розвінчує міфи, поширювані російською пропагандою – мовляв, на Донбасі громадянська війна і воюють місцеві. Денис розповідає як бійці «Правого сектору» взяли в полон 8 бойовиків – троє з них виявилися громадянами Росії. А місцеві – вдягнені абияк, курять «Приму» без фільтру і кажуть, що їх мобілізували воювати.

…Він так детально, крок за кроком розповідає свою військову біографію, у якій є і бюрократія, і дурість, а героїзм – настільки звичний, що таким його бійці і не вважають. Денис так розказує, наче звітується перед удвічі старшим. Я ж питаю: «А коли було страшно?». У відповідь, думаю, почую, - тоді як гинули товариші. Але ні, відповідь зовсім інша: «Коли стрибав з парашутом вдруге і втретє, бо перший раз не страшно – викидають тебе, як мішок і летиш. А ще було страшно, коли я був зі своїм ДШК на горищі двоповерхового будинку і через слухове вікно бачив у темноті, як летіли на мене трасуючими кулі. Я пригинався, а потім і сам розумів, що занавіска ніяк би мене не захистила, якби ворог стріляв прицільніше».
А на моє уточнення про реакцію на вбитих товаришів відповідь була і геть несподіваною: «Ні, не страшно було, а злість брала! Як це так – вони лізуть, вбивають на нашій землі, а в нас якесь перемир’я! І я ще живий…». Мабуть, це зветься азартом бою.

Контузили Дениса росіяни під час трансляції матчу Росія – Уельс – саме в той час були перестрілки активні, перша – на початку трансляції, друга – під час перерви і третя – по закінченню. Гумор такий на фронті….
Міна влетіла в маленьку кімнату, з якої відстрілювався Денис, і він перестав чути. Але не кинув свого кулемета і командир роти відірвав його вже майже силою, бо морський піхотинець бачив тільки, як у того шевеляться губи, але слів не чув. На американському «Хаммері» (і за те спасибі, хоч зброї гаранти Будапештського договору нам і не дали!) контуженого бійця доставили в госпіталь. Підлікувавшись, він ще раз потрапив у те ж Широкино і за той же ДШК, але госпіталь підняв шум – де подівся боєць, що не долікувався? А він тільки отримав від волонтерів такі класні навушники – розмову чути, а вибухи ні. Довелося віддати наступнику…

Як складеться у фронтовика доля далі – невідомо. Є в нього дівчина, з якою познайомила війна – вчиться в Києві. Денис також хоче вчитися. Тим паче, що повертатися експедитором, де він перед війною ще й був не оформленим належно, він не хоче. А війна – як треба буде, Денис Кошлак, не задумуючись, візьме зброю для захисту незалежності України. Бо він іншої держави не знає і не хоче.

Василь ЧЕПУРНИЙ,
м. Чернігів.Голос України
Фото з фронтового альбому морського піхотинця Дениса КОШЛАКА