"Робінзони" на Корюківщини

«Робінзонада» Пелагеї
Пелагея Калениківна «тягнула лямку» робінзонівського життя близько 90 років.У Пелагеї Шепотько батьки були майже диваками. У ті роки, на початку ХХ століття, біля корюківських лісів села тільки зароджувалися. Саме їм поміщик запропонував: «Можете будуватися у Самсонівці чи Тютюнниці. Як іншим сім’ям, деревиною допоможемо. А можете вибрати місце біля перелісків і доріг».

Добре обдумавши все, вони сказали просто: «Ми вибираємо друге. Любимо природу, хочемо поближче до неї». — «То вам доведеться ж на роботу ходити за три – п’ять кілометрів. Можливо, ще подумаєте? Час є.» — «Та що думати? Нам не звикати».

Обрали місцину для будівництва під ліском. До ближчих населених пунктів три – п’ять кілометрів. Почали будуватися. Садили сад. На той час їхня невеличка хатина мовби стирчала у полі, бо була одна-однісінька. «Нічого, спочатку одна хата, а потім друга, третя. Виросте хутірець – веселіше заживете», — сказав наче жартома поміщик. Але минали роки, та серед поля ніхто не виявив бажання будуватись, долучатися до родини Шепотьків. «Нічого, ми ще тут заживемо. Я викопаю копанку, розведу риби, заведу бджіл, курей», — підбадьорював батько.

Потрохи плани збувалися: підростав сад, з’явилася менша худобка – кури… Так і жили, наче робінзони. З’явилася донька Пелагея. Скільки радості було! А коли представники радянської влади їм запропонували переїхати до ближніх сіл («Там буде вам веселіше, до церкви близько») — відмовилися: «А нам і тут добре».

Старий і старенька любили ходити до лісу по гриби, порибалити. Уже й розжилися – тримали корову. Змалечку до роботи привчали й Пелагею. Не всім планам довелося збутися – рано пішли у світ інший.

Продовжувачем «робінзонади» стала Пелагея Калениківна. Мабуть, у батька вдалася – частенько жартувала. Хоча і жила одненька у полі, як палець, ніколи не сумувала. Багато чого з ведення господарства навчилася у батьків. А тому тримала корову, курей, індиків. Були качки та гуси. Адже неподалік копанка, луги – роздолля для водоплавної птиці.

Пелагея виконувала роботу з наряду у місцевому колгоспі імені Другого з’їзду. Від керівництва господарства отримувала похвальні грамоти. Одного разу її викликали до контори колгоспу.

— Пелагеє, ми побували у твоєму селі, — звернувся до неї голова.
— Якому? Я ж сама живу, — здивувалася.
— То я так жартома. Пропоную – переїжджай до Самсонівки. Ми тобі і хату підшукали, будеш жити.

Відразу відмовилася, сказала, що дуже звиклася там, мовляв, нікуди звідти не хочу. Їй роз’яснили, далеченько ходити на роботу. «Ми ж хочемо як краще тобі».

Змінювались керівники господарства. Уже у Самсонівці не один рік як підвели до хат і по вулиці електроосвітлення. «Будемо тягнути лінію за сотню метрів від твоєї хати, тож давай і тобі підведемо». Сказала, що дві гасові лампи у неї хороші. Світла від них вистачає. Для чого?

Так бабуся у хаті ніколи не мала електроосвітлення. Не було у неї радіоточки. За понад вісімдесятирічне життя ніколи не передплачувала ніякої газети. Листоноші, а їх змінилася не одна, не знали навіть польової дороги до Пелагеї. Та й для чого знати – газет не передплачує, листи і телеграми теж ніхто не пише.

Та от гостей до себе бабуся любила запрошувати. Ті не відмовлялися. Якось одного разу приїхало конем подружжя. Приємно дивувалися, який прекрасний сад виростила Пелагея Калениківна, як уміло облаштувала господарство. Мовляв, усе є: двох бичків тримає, корову, до сотні птиці…

Після таких оглядин сіли за стіл. Баба перваком, зрозуміло, пригостила. Слово за слово – і вже дійшло до пісні. Години з чотири співали – веселилися. Але потім подруга бабусі забігала по хаті. «Тобі чого, що шукаєш?» – запитала Пелагея. «Де твій годинник, кажи?» І здивуванню подруги не було меж, коли подруга сказала: «А в мене ніколи його не було ні настінного, ні будильника. Годинник у моїй голові. Ще орієнтуюся по сонцю».

Занедужала старенька. Злягла. Коли хворіла, покликала родича. «Валерію, не кидай хати, коли помру». Невдовзі і померла.

Без календаря і радіоприймача

Валерій Кузьмичов став продовжувачем робінзонівського життя. «Мене з дитинства приваблювали луги, ліси і рибалка. Тому я не міг не виконати заповітного слова родички — Пелагеї Калениківни. Тепер тут і живу. Ось і літо минуло, осінь. Знаєте, і непогано у мене виходить, — говорить Валерій, усміхаючись. – Тут недалеко є копанка. Ходжу рибу ловити. Сухостою, вистачає. На зиму заготовив».

Села тепер «роз’їдає» безробіття. Але Валерій не сумує. Каже, руки, ноги є, заробляє. Комусь дрова порубає у стареньких, іншим – їх привезе, потроху ремонтами займається, разом з товаришем Леонідом, буває, чистять колодязі у людей, ремонтують огорожу. Та кожного разу повертається до хати у полі. «Мені тут не сумно, заходять гості. Лосі приходили давненько, а ось диких свиней бачу біля хати чи не кожного тижня».

Повідав також про захоплення – книги. Їх читає запоєм. Любить читати на військову тематику, романи про Велику Вітчизняну війну.

Валерій дотримується робінзонівського життя: календаря він не має. Каже: «Для чого він мені?» Газет не передплачує, годинника у хаті не хоче мати.

Розгнівався «Робінзон», коли згадав про колодязь, що біля хати: «Та не перевелися злодюги. Вони, коли я був на роботі, завітали до двору, викрали рейку, на якій тримався журавель».

Робінзон з «польового острова», який і досі без назви, живе своїм життям. Не шкодує, що зробив такий вибір.

Віктор БОЖОК,
Корюківський район