Про історію, культуру, архіви і майбутнє
За фахом юрист, за покликанням історик і кра¬єзнавець, Віктор Моренець значну частину свого вільного часу проводить, працюючи з архівними документами, вивчаючи минуле Прилуччини. Однією з цікавих знахідок краєзнавця є перше число журналу «Гасло», що виходив у Прилуках протягом 1919-1920 років. «Прилуки Фортеця» публікує в повному обсязі 1 число «Гасла» за 1919 рік. Адже на сьогодні часопис є бібліографічною рідкістю. Про архівні знахідки, долі людські, час минулий і бачення майбутнього наша розмова з краєзнавцем Віктором Моренцем на сторінках «Прилуки Фортеця». -- Вікторе, Ви досліджуєте історію нашого краю першої третини 20 століття. Чим обумовлений вибір даної теми і періоду історії?
- Особисто для мене цей період був цікавий ще під час навчання в середній школі. На той час, як це стало зрозумілим пізніше, ми мали однобоку інформацію — офіційну. Інколи щось дивне зривалося в розмовах людей старшого віку. Але на мої питання вони, як правило, замовкали і відповідали приблизно так: «Пізніше дізнаєшся!» Або видавали таке, чого радянський школяр не розумів і не сприймав: такому в школі не вчили. Час проходив, родичі, народжені на початку минулого століття, повмирали. А питань більшало. З кінця 80 років з початком перебудови ми почали дізнаватися нове про наше не зовсім далеке минуле. Інформації ставало більше, але про нашу малу батьківщину було обмаль. І знову однобоке: потерпілі від репресій комуністи, командири Червоної Армії, щось загальне про ко¬лективізацію і голодомор.
В кінці 2008 року я вирішив діяти. В цей час я вже жив у Києві. Там зосереджені ряд центральних архівів. Почав працювати з матеріалами за період 1910-1930 років, фіксуючи все, що пов'язане з Прилуками і районом. Пошук мене за¬вжди приваблював: поведінка людей в тих складних історичних умовах, перипетії їхніх доль, а події того жорстокого часу - вони просто цікаві для дослідника.
І прийшло розуміння того, що все, чому тебе учили в школі, університеті про минуле наших дідів,-це суміш брехні та міфів. Нинішньому поколінню легше: вони мають вибір, коли мають бажання. А в мене були дні відкриттів і шоку від того, про що дізнавався. З часом виникає бажання і головне потреба поділитися відкритим. Бо кажуть, що історія іде по спіралі, тобто повторюється. А ще одного такого повтору наш народ просто не витримає. Знання історії та її закономірностей можуть стати в пригоді. Але тим, хто цього сам бажає і хоче щось змінити, бути суб'єктом, а не об'єктом.
- За скупими інформаційними повідомленнями, довідками стоять долі людей, здебільшого трагічні. Що відчуваєте, коли працюєте з документами ?
- Коли встановлюєш, що якась особа- це наш земляк, з'являється азарт. Береш
на облік і збираєш всі про неї згадки. Якщо пощастить в пошуках, можна дізнатися багато цікавого.
Як ви зазначили в своєму питанні, долі в більшості справді трагічні. Час був жорстокий і тут постає питання стійкості характеру тієї чи іншої людини, можливості адекватної відповіді на поставлене обставинами життя питання. Сильні характери загартовуються, слабші — гинуть. Що можна сказати про відчуття при роботі з архівними документами? Про відчуття знахідки і азарту я вже згадував. Потім з'являється почуття інтересу до особи чи події, і ти сприймаєш навколишній світ і події очима а сучасника так, неначе це все відбувається перед тобою. Відбувається своєрідне вростання в досліджуваний час. Наприклад, якщо це бойові дії, то починаєш розуміти саму ситуацію, як функціонували структури того чи іншого підрозділу, поведінку людей, то що.
Із згаданої теми Ви готуєте до друку книгу, яка є результатом Вашої багаторічної праці.
- Для кого ця книга, хто її в першу чергу має прочитати?
Можу сказати, що робота над однією темою, а це наші земляки — військовослужбовці Армії Україн¬ської Народної Республіки, які виборювали українську державність в 1917-1921 роках, практично закін¬чена в частині збирання інформації. Це було відкриття для мене самого в процесі роботи. Мені вдалося виявити близько 130 осіб від козаків до полковників. Буде окремо розділ про вихідців з інших земель України, які вчилися або служили чи воювали на Прилуччині. Під час роботи фіксував також військовиків із всієї Чернігівщини, з часом вирішив, що вони заслуговують на згадку про них. А для мене честь про них згадати: серед них були непересічні особистості. Ця книга для тих, для кого слова «Прилуки», «Прилуччина» не шурхіт купюр і не «па чєлавєчєскі атдахнуть», а змушує частіше битися серце, думати, працювати.
По правді кажучи, можна продовжити пошуки, але потрібний час, кошти і сприятливі умови. Це стосу¬ється всіх можливих тем. А це і будівництво залізниці в 1913 році, і діяльність різних установ і організацій в досліджуваний період, перший літак, спорт, культурне життя, освіта і т. д. І люди, які можуть служити зразком честі, вірності, сили духу. Що можу сказати про час. Його є не більше і не менше, як є. Окрім дослідницької діяльності, є родина і праця, не кажучи про інші обов'язки. На все мушу звернути свою увагу, а значить, і віддати певну кількість часу. Про кошти і сприятливі умови-для дослідника і дослідження — вони потрібні. Коли працюєш у Києві, це одні витрати і підходи. А коли мушу їхати до Чернігова? А мушу... Скажіть мені, де Прилуцький архів? Віддати такий скарб, не посоромлюся сказати цього, куди і кому?В Прилуках не було приміщення для архіву, чи що? Є кошти і приміщення на різні установи та їхні ремонти, які до 1991 року були під одним дахом. Матеріали про Прилуцький полк уже в Києві. їх повернуть до Прилук? Матеріали прилуцької міліції за період 1919-1925 роки віддали до інформаційного центру обласного управління МВС.
Там були матеріали і про наших земляків — повстанців, які боролися з окупантами до 1924 року. Я бачив списки розстріляних наших людей в Прилуках в 1919 році, в 1921 році в селах Заїзд, Подище та інших. А питання створення концтабору в Прилуках в 1919 -1920 роках? А такі концтабори були в Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ромнах. ГУЛАГ починався на українських чорноземах... Це маленька частина з того, що залишилося з тих часів і зберігалося в Прилуках десятки років. Не вберегли...
Для формування духовності потрібна пам'ять про Минуле, бо люди без памяті-це населення і електорат. А де наша пам'ять? Ті, хто щось знали, як правило, мовчали, бо хотіли жити. Та їх вже і немає, вони давно повмирали.А хто не мовчав, тих чекала «Сибірь несходима» або куля.
Лишилися архіви. По-перше, матеріали про наш край і земляків є в Полтаві, Харкові, Львові та інших містах України. Чув від колег про хороші матеріали в Польщі, Росії. А наших земляків після 1920 року ще розкидало по всьому світу. По друге, питання доступності.. На словах так, а вжитті складніше. Наприклад, така ситуація. В реєстрах матеріали є. Замовляєш, а тобі кажуть: «Пробачте, їх немає».
Підготував Ігор Павлюченко
| Коментарі (1) |
|
| |
0
