Прилуки пам"ятають своїх

13 лютого в місті Прилуки на Чернігівщині відбувся вечір пам’яті знаної української поетеси, прозаїка, перекладача, літературознавця, педагога – уродженки Прилук Ганни Георгіївни Ігнатенко (1924–2008). Тут було презентовано її 700-сторінковий том поезії й прози (роман, повісті, оповідання) «Сполохи літ». Книжка щойно вийшла у київському видавництві «Молодь», із яким Ганну Ігнатенко єднала багаторічна творча співпраця. Як зізнається директор видавництва і співредактор видання Ольга Полонська, довгоочікуваний том побачив світ завдяки наполегливим старанням багатьох близьких до Ганни Георгіївни людей.
Організатори пам’ятного заходу: Юрій Лазоренко – хрещеник Ганни Георгіївни й її спадкоємець, Прилуцьке міське товариство «Краєзнавець» ім. В. І. Маслова та Ігор Павлюченко – редактор культурологічного часопису «Прилуки. Фортеця», директор ТОВ «Дім Миколи», в чийому арт-кафе «За двома зайцями» й відбулась ця душевна пам’ятна зустріч. Чулим провідником у творчому світі Ганни Ігнатенко й розпорядником вечора була Олена Клочко – дослідниця її творчості, заступник голови міського товариства «Краєзнавець».

На зустріч із пам’яттю про свою незабутню землячку прийшли представники творчої інтелігенції Прилук: Ірина Біленко – голова міського товариства «Краєзнавець», Тетяна Зоць – директор Прилуцького краєзнавчого музею, Орися Григоренко – голова Прилуцького міського осередку ВУТ «Просвіта», Галина Черкасова – голова міського клубу книголюбів «Джерело», скульптор Семен Кантур – автор унікального пам’ятника Тарасові Шевченку а Прилуках, поет Євген Постульга, краєзнавці Анатолій Риженко й Олексій Савон, Тетяна Печена – директор міської центральної бібліотеки ім. Л. В. Забашти, Ольга Лукаш – директор дитячої бібліотеки, Світлана Бірюзова – начальник відділу культури міськради, Лідія Скотнікова – викладач Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу ім. І. Я. Франка, Олена Тайкало – вчитель школи № 6, знайомі, шанувальники вишуканої майстрині слова й славної людини.

З Києва приїхали родичі, друзі, земляки й колеги Ганни Георгіївни: хрещеник Юрій Лазоренко з дружиною Оленою й сином Андрієм, небіж Володимир Прядко, Ніна Жур – донька давнього приятеля Ганни Ігнатенко, відомого шевченкознавця Петра Жура.

На зустрічі жило у вустах людей запашне, щиросерде слово Ганни Георгіївни, й вона сама оживала у своїй поезії:
Чия то дівчинка, коси заплетені,
Вільно так, легко вздовж вулиці йде?
Мамина кізонька,
Татова зіронька,
Їхня надія до Сонця гряде.

Цей юний авторський образ животворив її творчість і надихав жвавістю, світлоносністю аж до відходу з Білого світу. Будучи надзвичайно вродливою, вона ціле життя прожила сама, не зрадивши своєї першої й незбутньої любові. Всі пам’ятають її життєрадісною, бадьорою, мужньою, незважаючи на буттєву негоду й недугу. «Сонячна людина» – так охарактеризовую суть українського серця Ганни Георгіївни. Ось ключовий рядок повісті «На дні мого серця»: «Широка, вкрита споришем і подорожником вулиця. Колись мені здавалося, що по ній можна дійти до самого Сонця…». Напрошується порівняння цієї характерної риси світообразу Ганни Ігнатенко з Шевченковими дитячими пошуками «краю світу». А проникливий висновок Івана Буніна стосовно пошуків малим Тарасом «краю світу» можна долучити й до характеристики творчо-життєвої долі Ганни Ігнатенко: «Такі люди, які в дитинстві, шукали краю світу, не можуть у подальшому житті нічого собі нажити». Не лишила Ганна Георгіївна по собі статків, зате лишається в пам’яті шанувальників її літературного таланту сердечність, правдолюбність, мудрість цієї багатої на вроду й духовність українки.

Живе Ганна Ігнатенко і в серцях своїх учнів та наукових послідовників: після повернення з фронту й закінчення філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та редакторської праці в видавництвах «Молодь» і «Держлітвидав України» (згодом – Видавництво «Дніпро») вона захистила кандидатську дисертацію й усі подальші роки працювала доцентом спершу в рідному університеті, а з кінця 60-х років – в Інституті культури (нині – Київський національний університет культури і мистецтв). Плодом науково-літературної праці Ганни Георгіївни стали біографічні романи «Кіндрат Рилєєв» та «Володимир Короленко», які вже публікувались і які вона доопрацьовувала до останніх днів свого життя, готуючи до видання в новій редакції.

Заповітна мрія Ганни Ігнатенко – створити в Прилуках літературний музей, де має бути зібрана багата й унікальна літературна спадщина Прилуччини. Вона вже була відважилась продати в Києві свою однокімнатну квартиру й купити будинок у Прилуках, аби в ньому влаштувати заповітний музей. На жаль, недуга не дала зробити цього. Та задум Ганни Георгіївни невдовзі має стати реальністю: вже готують приміщення для Прилуцького літературного музею – філії Прилуцького краєзнавчого музею, куди передано заповідані нею рукописи, документи, бібліотеку та особисті речі й меблі. Прах Ганни Ігнатенко покоїться на Звіринецькому кладовищі в Києві, в одній могилі з мамою, яка доживала віку з дочкою. В день народження (11 листопада) і в день відходу (16 лютого) родичі, друзі й близькі вшановують пам’ять Ганни Георгіївни, як і вона вшановувала своїх покійних друзів.

Ще від довоєнних студентських років сердечна дружба єднала Ганну Ігнатенко з Миколою Лукашем, а в найтяжчі роки поневірянь Майстра вона підтримувала його й морально, й матеріально. Останні десяток років Ганна Ігнатенко, разом із Леонідом Череватенком, опікувалася спадщиною цього унікального знавця мов і геніального перекладача – «пробивала» видання спогадів про нього. І її мрія здійснилась: у 2009 році у Видавничому домі «КМ Академія» вийшов перший том спогадів про Миколу Лукаша в упорядкуванні Леоніда Череватенка, де вміщені й спогади Ганни Ігнатенко «Без страху і догани». А в біографічному романі «Сполохи літ» (про добу втрачених ілюзій та про порядних, мужніх людей, які самовіддано боронили свої ідеали й переконання) авторка присвятила Лукашеві цілий розділ «Дон Кіхот».

Образ цього лицаря духу в бездуховну нелицарську пору поетеса проникливо явила в поезії «Санта Лючія» (Пам’яті Миколи Лукаша):
Софійський майдан. Ніч. Хуртовина.
Йде одинока дивна людина.
Шарпає вітер, рве одежину,
Регоче над ним у лиху годину.
А він, одержимий, іде крізь завію,
Йде і співає: «Санта Лючія»…

Як і Лукаш, Ігнатенко казала правду в очі, без страху виступала проти лукавства, пихи, зберігаючи при цьому сердечність і віру в людяність. Тому своєчасними є заповітні слова поетеси:
Не возвеличуйте богів земних,
Не сотворіть із них собі кумирів:
На світі досить вже рабів німих –
Не сотворіть собі кумирів.
Зніміть полуду із очей своїх,
Зірвіть із лицемірів їх порфіру,
Не кличте в храм володарів нових –
Не сотворіть собі кумирів.

Олександер ШОКАЛО