Позивний "Перемога"

Їхала зі Львова, поруч зі мною сиділа юна гарнюсенька дівчинка. Бачу, безпорадна якась, і зовсім зле дитині. "Щось трапилось, шлунок отруїла?" - питаю, а сама думаю, мабуть, завагітніло дівча, от який красень її проводжав.

- Ні, - відповідає вона. - То так, наслідки контузії.
- Що?! - здивована я.

- Я - військовослужбовець. Закінчила медичне училище і зразу ж пішла на фронт. Виносила хлопців з "нулівки". Поруч щось бахнуло! І от, коли простору немає і людей багато, починається паніка... Але дякую, що поговорили зі мною, вже легше. Мені головне - щоб хтось із дорослих був поруч.
- Дорослих? Скільки ж Вам років, дорога паняночко? - дивлюсь на цю дитину і відчуваю, що сльози застять очі.

- 19. Я вже рік відслужила... І заміж вийшла, то не паняночка, а пані! Мій чоловік мене проводжав. Ми на фронті познайомились. Йому 23 роки! Я його теж з поля витягла! А ми тепер будемо вчитись у Києві! - вже посміхається.
- Як називається пані?
- Вікторія! У мене й позивний був такий - "Перемога".

Алла БОЙКО