Пожежі

Маленька чорна обгоріла стрічка попелу плавно кружляла в променях сонця. Такий самий, ледве вловимий солодкуватий запах багаття приніс із собою черговий порив вітру.

— Здається, пдри підпалили поле. Я піду подивлюся, - смуглявий широкоплечий боєць, пригнувшись, попрямував до виходу з бліндажу.

Кілька хвилин тому, снаряд, що прилетів поруч із позиціями, загнав нас в укриття. Він упав дуже близько. Настільки, що я чула шарудіння осколків крізь листя.

Можливо це був пристрілювальний, бо ворог виявив позиції. А може випадково так впав.

Ми сиділи в бліндажі, чекаючи на продовження обстрілу.
Тяжкий радянський настільний вентилятор на ящику з-під снарядів біля входу розганяв спекотне повітря земляной нори.

Кошеня, на ім'я Іринка, вже виспалося і гралося з амуніцією на одному з каріматів біля входу.
- І часто тут у вас так прилітає?
- Та постійно. Хоча цього разу зовсім близько впало. Танк походу відпрацював.
- Та ні, не танк. Стволка. Є така у пдрв, нова, добре забута стара 130 мм гармата. Походу вона.
- Походу так. Без свисту. Такий удар батогом, як у танка. Тільки далі стріляє.

Двоє бійців, які пішли дивитися що пошкоджено, все не поверталися.
- Я піду гляну, що там, - сказала я, поправляючи броник. - Лише рюкзак тут залишу. На всякий випадок.
Повісивши на шию фотик, я попрямувала крізь посадку.

“Та ні, не прилетить. Якби то був пристрілювальний, то вже давно б прилетіла добавка. А так походу “на заборону” стріляли. І хлопці не вертаються. Було б небезпечно, вони повернулися б. А якщо не повернулися, то там щось цікаве відбувається”.

Чим мені страшніше, тим глибші діалоги я веду із собою. В обличчях. З аргументами та доводами.
На полі вирувала пожежа. Декілька фігур в амуніції, з виламаними в посадці гілками метушилися в хвилях жовтої пшениці. Я попрямувала до них.

Пориви вітру можуть підняти вогонь на кілька метрів над головою. Тобі здається, що пожежа вщухла. І лише тліє, ховаючись у колючих колосках дозрілого зерна. Але невидима рука за мить піднімає криваві язики і кидає їх в гору.

Ти намагаєшся обійти вогонь, сховавшись на випалених ділянках поля. Полум'я вирує вже за кілька метрів. Ти починаєш бігти, і вогонь, здавалося відчувши твій страх прямує за тобою.
Жар обгортає тіло. Чорні стрічки обвуглених рослин ширяють у повітрі. Стає важко дихати.
Ще півгодини тому ти боявся вийти на відкритий простір, розуміючи, що ворог бачить і полює на тебе.
Але якщо не згасити вогонь, він може перекинутися на посадку, на укріплення та техніку.

Так само раптово, наївшись зерна, яке вже ніколи не стане хлібом, полум'я спадає.
Виття пожежі поєднується зі звуками розривів касетних снарядів. Це виття схоже на гарчання голодного звіра, що поїдає кістки вопольованої їм дичини.Воно то наростає, додаючи до хрускоту протяжний гул, то затихає, переходячи в урчання.

Будь-якої миті може прилетіти наступний снаряд . Як той, що підпалив поле. І свист осколків якого ми чули у листві. Добре, що ми всі сиділи. Інакше б тільки синцями не розплатилися.
Але загасити вогонь зараз важливіше. Ні, не з метою врятувати зерно. Ці поля вже ніхто не збере. З того моменту, як їх засіяли, лінія фронту змістилася. І тепер виїхати технікою на відкритий простір рівноцінно самогубству. Навіть цивільною.

Хоча лише півроку тому, незважаючи на близькість лінії фронту, фермер обробляв цю, рідну йому, землю. Міг втекти. Міг все кинути і зневіритися. Але таке враження, що це у нас у крові: брати та робити. Незважаючи ні на що. Just do it. Як каже реклама.

Якщо ви дочитали до сюди, подивилися фото і уявили наскільки це небезпечно під обстрілами гасити полумʼя гілками та баклажками з водою. То зрозумієте, як можете допомогти.

Практично всі підрозділи потребують ВОГНЕГАСНИКІВ.
Начебто дрібниця, але вони реально рятують життя.
Висилати можна на мене. Я все передам.
23 окрема механізована бригада

Оксана ЧОРНА