Помер Михайло Горинь
«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – цим девізом керувався організатор самвидаву, правозахисник, видатний громадський і політичний діяч Михайло ГОРИНЬ. Його життя – ціла епоха боротьби за людські права і незалежність України – згасло близько 2 години ночі 13 січня року Божого 2013-го.
Похорон у Львові, ймовірно, 15 січня, у вівторок.
Народився Михайло Горинь 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл. Його батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 – 2003), теж була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір`ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949, щоб не вступати в колгосп, сім’я перебралася в м. Ходорів.
1949 – 1954 рр. навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв`язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.
1954 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, директором шкіл, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.
У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963). Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.
Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений на 6 років таборів суворого режиму.
Хвиля арештів 1965 року принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні громади політв`язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів 18 липня 1967 року суд Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим часом Іван Гель видав самвидавом книжку М. Гориня „Листи з-за ґрат” (1971).
Звільнений 26 серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл.. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 – психологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами політв’язнів.
Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 року Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4 – 7.
Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було шість обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба б “соціологічні”).
3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Горинь знову заарештований. У слідства не було доказів проти нього. На знак протесту проти фабрикування “справи” він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25 червня 1982 року М. Горинь засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І. Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
12 листопада 1982 прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, про Василя Стуса.
Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 року етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед загрозою загибелі. У зв`язку з «перебудовою» помилуваний 2 липня 1987 року, 1990 реабілітований.
Уже в липні 1987 року В΄ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. Восени 1987 разом з В. Чорноволом дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна.
11 березня 1988 року Михайло Горинь, Зиновій Красівський і В΄ячеслав Чорновіл підписали “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськости” про відновлення її діяльности. В. Чорновіл та брати М. та Б. Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у Львові оприлюднили “Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом Виконкому УГГ.
11 серпня 1988 року Управління КГБ Львівської обл. винесло Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, він був заарештований на 15 діб.
У вересні 1988 року М. Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів. Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Улітку 1989 Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і співголовою НРУ.
У березні 1990 – квітні 1994 М. Горинь – депутат Верховної Ради України від Залізничного в.о. № 260 м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв`язків з українцями, що проживають за межами України. Входив до Народної Ради.
Михайло Горинь ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
З травня 1992 до жовтня 1995 Горинь – голова Української Республіканської партії. Один із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.
19 травня 2000 р. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн Прибалтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР видана книжка «Ми – українці». Пішов у відставку посади Голови УВКР 19 серпня 2006. Останнім часом тяжко хворів.
Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв`язки з підпіллям була засуджена на 25 р. ув`язнення, 5 р. позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна, звільнена 1956 р.; донька Оксана 1964; син Тарас 1972 р. н.. Брати Горині – відомі політичні діячі: Богдан – політв`язень у 1965-68 рр. і народний депутат України в 1990-98 рр.; Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації (1992-96).
У листопаді 1992 р. М. Горинь нагороджений орденом «За заслуги» (Польща), 1998 – українським орденом „За заслуги” ІІІ ступеня, у червні 2000 – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 – орденом „За заслуги” ІІ ступеня, 8 листопада 2006, як член УГГ, – орденом «За мужність» І ступеня. 16 січня 2009 року «за вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди дня Соборності України» М. Горинь нагороджений орденом Свободи.
Світла пам΄ять про Великого Українця Михайла Гориня навіки вписана в історію нашого народу.
Василь ОВСІЄНКО
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
