Після відведення військ в Станиці Луганській

В нас була свого роду традиція пити каву в одному магазинчику в Станиці Луганській. Там ми теревенили з веселими продавчинями, дізнавались місцеві новини, купували зарядні до мобілок тощо. Одним словом "налагоджували стосунки з місцевим населенням". Одного разу одна з продавчинь поцікавилась "Ви ж лікар?" На мені була британка, арафатка і з боку теліпався трахтомат - нічого медичного, крім стандартної аптечки. Ну значить хтось зі своїх шепнув.

"В мене тато хворіє. Дуже. В Сєвєродонецьк його не повезу, та він і сам не дозволить. Можете його подивитись? Це тут, в сусідній п'ятиповерхівці."

Дід був дійсно важкий і транспортувати його кудись сенсу не було. Я обробив пролежні, детально пояснив моменти по догляду і вже виходив з квартири, коли дочка, котра до того мовчала, взяла за руку і подивилась в очі: "Ви ж нас не залишите, правда? Ми ж вам стільки тут допомогли! І ви нам. Ви ж розумієте, що вони з нами зроблять, якщо ви підете, а вони прийдуть?"

"Нікуди ми не підемо, ми вдома. Заспокойтесь."

І вона посміхнулась.

Сьогодні мені соромно. Просто нестерпно соромно...

Юрій ПОЛІЩУК