Петрові батоги

Цього разу, коли я перетнула кордон і у вечірніх сутінках побачила напис "Україна", вже не було таких емоцій, як торік, так, радісно, але без ейфорії...

Може, далася взнаки втома від довгої дороги і вистоювання в черзі, а, може, якесь підсвідоме почуття вини. Психологи знають про це більше.

Однак всі ці дні, що я їхала додому, а потім, через тиждень, поверталась назад, я намагалась спіймати оту ностальгічну нотку відчуття Батьківщини в чомусь матеріальному. Що це? Ліси, поля, квіти, соняшники, клаптики городів, сади, чим завжди могла похвалитись Україна? Здивуєтесь, хоча, можливо, вже й ні, але в Європі цього всього достатньо і в доглянутому вигляді...

Та раптом обабіч "житомирської траси" я звернула увагу на буяння лугових трав, особливо блакитного цикорію, і якось, само собою спливла в пам'яті назва: "Петрові батоги"... Вони тягнулись, з невеликими проміжками, майже по всій протяжності довгої дороги і, в якийсь момент, я не витримала й зупинились, щоб їх сфотографувати.
І зловила себе на думці: ця дикість, непричесаність, розхристаність і вільні простори - наша характерна особливість. Тому в Європі нам часто "душно", хоч життя там таки краще... Мені було час повертатись, бо в кожного свої життєві віражі, але на згадку я залишаю собі Петрові батоги, вільні простори й себе у сосновому лісі останнього дня в Україні....

Ольга РОЗУМЕНКО