Партія влади боїться уроків історії 20-річної давнини

30 листопада перша особа держави офіційно вітала спортсменів, тренерів і фахівців з футболу з 20-річчям ФФУ (видовища найголовніше!) і відбула в Ізраїль. Однак ні в цей день, а ні наступного 1 грудня ніяких реальних заходів ні на вищому державному рівні, ні в регіонах до 20-річчя Всеукраїнського референдуму за незалежність України не відбулося.
Чому? Мабуть треба проаналізувати значення для світу і України цієї події.
Нагадаю, що з 1992 року День Незалежності України за рішенням Верховної Ради відзначається 24 серпня 1991 року у зв’язку з прийняттям нею у цей день постанови, складовою частиною якого був і Акт проголошення незалежності. Однак, мало хто згадує, що у цій постанові було вказано: «1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності».
Отже, 24 серпня 1991 року Україна ще не набула статусу незалежної держави, а продовжувала залишатися у складі СРСР.
До того ж у захисників тоталітарного комуністичного режиму був головний «козир»: 70,2% мешканців УРСР проголосували на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року за «збереження СРСР як обновленої федерації рівноправних суверенних республік».
Вважаю, що комуністична номенклатура наполягла на святкуванні Дня Незалежності саме 24 серпня навмисно, щоб наголосили таким чином, що у 1990-1992 рр. саме вони були рушійною силою української національно-демократичної революції.
Нагадаю, що Україна вийшла зі складу СРСР теж не після проголошення Верховною Радою Акту про незалежність 24 серпня 1991 року, а лише через сім днів після референдуму 1 грудня 1991-го і тільки завдяки ньому.
І тільки 8 грудня 1991 року щойно обраний Президент України Леонід Кравчук спільно з Борисом Єльциним і Станіславом Шушкевичем скасували СРСР у Беловезькій Пущі.
Не варто забувати і те, що до 1 грудня 1991 року з колишніх республік СРСР світ визнав незалежність лише Естонії, Латвії і Литви, в яких були проведені плебісцити про відновлення їх як незалежних держав, ліквідованих у 1940 році.
І лише після того, як проголошення незалежності підтримали на референдумі 28 мільйонів 804 тисячі українців (90,32% тих, хто мав право голосувати), Україну, як незалежну державу, розпочали визнавати у світі.
Крім того, тільки 25 грудня 1991 року М. Горбачов підписав указ про зняття із себе повноважень президента СРСР. Після чого о 19 годині 38 хв. того дня над Московським Кремлем було спущено червоний прапор СРСР.
Без сумніву, саме українці своїм голосуванням 1 грудня 1991 року на підтримку Акту проголошення незалежності по суті мирним шляхом ліквідували Радянський Союз – злочинну комуністичну імперію, побудовану на кістках і сльозах десятків мільйонів співвітчизників.
Референдум 1 грудня 1991 року – історичний урок того, як мирним шляхом можна перемогти антинародну владу.
Саме ця подія зробила щеплення від насильства при вирішенні протистояння у суспільстві і, на мою думку, допомогла українцям під час «помаранчевої» революції розв’язати без кровопролиття, шляхом компромісу конфлікту між владою і народом, що виник під час виборів Президента України у 2004 році.
Сьогодні, декому дуже кортить забути цей історичний досвід і штовхнути опозиційно налаштованих до партії влади українців на шлях насильства. Не забуваймо, що у силовому протистоянні, як правило, гору беруть найбільш брутальні, згуртовані спільними злочинами проти людства, покидьки суспільства.
Тому не дивно, що 20-річчя Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року партією влади практично в Україні не відзначалося. Тоді треба було б визнати, що джерелом влади в Україні є народ, якому треба служити та чесно без фальсифікацій проводити вибори на всіх рівнях.
Як не дивно, практично проігнорували цю історичну подію і усі так звані «рейтингові» опозиційні партії, які вже до виборів «призначили» себе, як і партія влади, у майбутній парламент.
Єдине втішає, що під час чергової роздачі нагород «до дати» влада не згадала представників національно-демократичних сил, які своєю безкорисною працею забезпечили 20 років тому вражаючий результат підтримки українцями 1 грудня Акту проголошення незалежності. Це було блюзнірством для обох сторін.