Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Пам’яті першого Героя російсько-української війни з Новгород-Сіверщини
18-Сер-19 391 5.0 0
На Маковія вшановували геройський чин капітана Збройних Сил України, лицаря ордена Богдана Хмельницького ІІІ ст. Валерія Бондаренка. Уроженець Новгород-Сіверщини став першим Героєм московитсько-української війни 2014-2019 років, що пішов на Небо, виконавши до останнього подиху священий обов’язок перед Батьківщиною.

5 років минуло. Виросла і стала школярочкою донька мужього офіцера Еліна. В селі з’явилась вулиця достойника з Попівки. На ній живе матір Героя Віра Василівна. Прагнуть неба дерева в центрі населеного пункту. Природний куточок теж назвали іменем земляка – командира роти Яворівської 24-ї окремої механізованої бригади, яка в Україні, разом із найуспішнішими в борні з ворожою зграєю Кремля вітчизняними підрозділами, встигла написати сторінку життєпису підступної війни.

У серці козацького села відбувся мітинг за участі місцевого очільництва, чиновництва Новгород-Сіверського району та самоврядних посадовців. Говорили серйозні слова. А ближче до полудня, коли на кладовищі, яке прийняло у 2014 році труну з тілом 24-річного випускника Національної Академії Сухопутних військ ім. Гетьмана Сагайдачного Валерія Бондаренка, розпочалась молитовна служба. Такою ж кількістю тепла Сонце зігрівало Попівську землю. Але минуло 5 років…

Благочинний Новгород-Сіверського округу ПЦУ о. В’ячеслав Павленко голосно та віддано, як і личить українському священнику, молився за душу Валерія, за батьків, дідів та пращурів славного роду Бондаренків. Молитовні слова просили захисту Українському Воїнству, перемоги над московитським агресором та процвітання Попівці.

З панотцем молились і ми, навертаючись у споминах до подій, коли Новгород-Сіверській громаді випало на долю вперше відчути запах війни, яку принесла смерть молодого захисника України на правий берег Десни. А Валерій, визволяючи міста та села Українського Донбасу, став першим, хто увійшов до материнської оселі «на щиті» після Другої світової війни.

Поминки, які зібрали за столом під виноградною лозою з розкішними гронами найрідніших материнському серцю Віри Бондаренко людей, стали нагодою для споминів різних епізодів життя талановитого випускника Попівської середньої школи 2006 року.

І почуто того скарбу виявилось стільки, що вистачить на змістовний твір про наділеного Богом юнака з глибинки Полісся найповажнішими життєвими якостями. Такими, що можна поставити за приклад юним українцям. Особливо, як готуватись до захисту Батьківщини та як її любити. Словом, роздуми поважних людей про земне життя Воїна наводять на думку про сприйняття підгрунтя особистості Валерія Бондаренка як великої людини в біографії села.

Говорили, як у найважливіші, а то й просто рокові моменти служби на війні, (а чого тільки вартували весна-літо 2014 року для підрозділу, який виконував найвідповідальніші завдання?) юному офіцеру вдавалось і батьком стати для вояків-однолітків чи навіть старшим за віком від ротного. І як в атаку піднімав капітан «Луна» підрозділ, вирвавшись з кулеметом на відстань від окопів назустріч ворогові, коли, здавалось, вже навряд чи вийде щось обнадійливе при шаленому потоці вогню та шмаття гарячого заліза супротивника на голови українських воїнів. Мабуть про подібного штибу атаки розповідають сучасники тих подій, коли з боку просування роти Валерія Бондаренка його підопічні аж 10 разів атакували м.Сіверськ, допоки не вибили ворога? Але – вишло, і пішли за молодим, сміливим, веселим та надійним, як «китайська стіна» капітаном в бій, звільнивши черговий населений пункт від московитських наймитів, які ще вчора здавались новими «господарями» шмату Української Землі.

«Се така дитина була! – розповідає вчителька Попівської школи Валентина Халепа, – наче недавно він приїздив зі своєю родиною додому, ходив вулицею… Завжди усміхнений, радісний, життєлюб. А скільки в нього друзів було – не передать словами! І скільки ми будемо жити – стільки зберігатимемо й пам’ять про дорогого односельця, славного молодого хлопця Валерія Бондаренка, його побратимів та всіх захисників України.»

Валентина Андріївна прочитала вірш в пам’ять успішного випускника школи, який звершив подвиг та відійшов у ВІЧНІСТЬ!»

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

І сниться сон.

В одну чудову ніч

в ночному небі Місяць почорнів.

А Місяць той – то її син, її надія, поміч і опора.

То її син в серпневу теплу ніч

вже майже на світанку

був вбитий ворогом.

І зупинилась мить,

і зупинився час,

бо ворог вбив не просто її сина.

Він вбив Героя України,

що йшов на смерть заради нас.

Бій був страшний,

горіли БеТеЕри,

горіли танки,

плавилась броня,

А там, у тому місці,

куди ми провели в останню путь,

так тихо і спокійно.

І лише стяг блакитно-золотавий

молитвою шумить.

Співає колискову.

Ту пісню,

що не встиг він донечці своїй Елінці доспівати.

Його нема,

але до нього кожен день ідуть.

Немає ні хвилини миті,

щоб ми могли його забуть.

Його нема,

а він не встиг коханій

квіти всі подарувати.

Його нема,

а він не встиг матусі рідній

все сказати.

І серце мами рветься із грудей,

о, Господи, чому так рано?

Заради кого?

Та заради нас із вами.

Щоб вільно в світі ми жили,

Щоб гуркіт бомб до нас не докотився

Щоб спали ми спокійно

і добрі снились сни.

Його нема,

але він буде жити

Він буде Місяцем для нас світити

Він завжди з нами,

всі це знають – Герої вічні,

Герої не вмирають!



Ми слухали маму – Віру Василівну Бондаренко. Красиву, патріотичну, мудру українку. Всі роки її зранене серце так і не знаходить спокою. Та й світ іноді бува черствішим за тижневої давності кусеня хлібу на полиці. А гіркота від байдужості – значно крутіша за настоянку чорнобилю.

Після загибелі дитини пані Віра знаходить силу в щоденному зібранні докупи відчуттів та споминів про сина. Коли Валерій був поруч із трішки меншим за віком Іванком та чоловіком і батьком Миколою Олексійовичем! То була світла пора – навіть за відсутності Сонця на небі. Тепер хіба що чималенька завантаженість рятує від морального безсилля. Віра Василівна на рівні громадських обов’язків опікується родинами загиблих Новгород-Сіверщини та Семенівщини. Жінка своєю участю розділяє турботи «Єдиної родини Чернігівщини».

Згадували Валерку малого, підлітком, курсантом, …піднімаючим Державне Знамено спекотного воєнного літа 2014 над українськими містами Сходу після вигнання московитського ворога. Говорили вчителі, рідні, бувший директор Попівської школи Микола Юхновець, священник о.В’ячеслав, автор сих рядків, голова Новгород-Сіверської спілки ветеранів московсько-української війни Іван Мельник.

На кладовищі до могил сина Валерія та батька родини Миколи Олексійовича, вчителя школи – лягло море квітів. А потужна молитва до Господа за упокоєння душі Валерія Бондаренка разом із усім чисельним гуртом Українських Героїв надавала впевненості та сили, разом з Вірою, Надією та Любов’ю, які допоможуть здолати лютого ворога, а так і довести, що жертви українських Лицарів, серед яких на небі і світиться від 2014 року зірка Валерія Бондаренка-«Луни» не виявились марними. Миру нам. Амінь.Правий берег Десни



Теги:Новгород- Сіверський район, російсько - українська війна, Попівка


Читайте також



Коментарі (0)
avatar