Головна › Новини › ПОГЛЯД
Осінь скупої чоловічої сльози
13-Лис-19 210 0.0 0
Осінь за вікном. Хто не писав її? – хіба лінивий... Словом і барвами: купованими та власними, тими, що око побачило, а душа зберегла. Чи все сказали, написали? Та ж ні. Бо те непідвладне нам, смертним: осінь в кожного своя, в когось рання, в когось пізня, трапляється сумна, трапляється врочиста, святкова навіть. Скільки людей на цім світі перебуло, стільки й осеней.

Осінь – пора року мудра. Час підсумків, оцінок, кари й нагороди. Пора переходу: від буяючого ще недавно життя до скорої вже смерті. Чи сну – кому як судилося. Дерево засне, а листочок з нього помре. Але тим самим і поживу дасть – дереву, тому, хто його породив, хто тримав на собі, живив своїми соками, підносив до Неба. В природі нічого марно не буває. Ані народження, ані життя чи смерті. Нам би так...

На фото пустир за містом. Немає нічого сумнішого, аніж пустир восени. Не луг і не степ, навіть не поле. Та все одно, рука не піднімається написати, що тут Мати-земля відпочиває. Надміру стомлена, вона й породила із себе лиш те, що змогла, виснажена: більше кущів попелястої верби, ніж дерев, не стільки трав, як бур’яну. Лежить перед очима сіро-бурий безлад пригніченої Містом природи, наче доля битої життям людини на Божій долоні. Проти низького сірого неба тягнуться до невидимого сонця голі гілки – як спогади про те, що сталося колись у житті: всі барви емоцій давно осипались, лишились тільки факти.

І раптом – диво! Щось не так пішло в природі, не по плану: дві молодесенькі берези-близнючки сяють, усміхнені, жовтою радістю власного торжества над часом і здоровим глуздом – всупереч календареві; рождають в душі кожного, хто їх бачить, коли не свято, так замилування і змушують замислитись над власним життям: невже ж у нас все так погано?! Скільки людей, стільки й осеней: у кожного своя...

... Одинока старість сивої матері. Нужда, хвороби, самота. Давно вже нічого не звеселяє душу, навіть спогади про минуле, з котрих осипалось живе колись листя емоцій: стоять тепер, мов оте голе віття за вікном: школа, власне весілля, народження дітей, смерть чоловіка... Аж тут телефонний дзвінок:
– Мамо, це я! Завтра приїдемо!

Радість материнська, нехай і прив’яла, мов жовте листя осінніх берізок, але ж як звеселила спраглу за нею душу! Вже ніби й немає на світі нічого, крім неї – ні буденного одноманіття, ні вбогого животіння: „Приїдуть!”

... Кохана поїхала за кордон – назавжди. А він не зміг: батьки немічні та й... Словом, лишився. Поїхала, забрала з собою радість, чи не сенс буття взагалі. Стало все навколо сіре, буденне, як ото пустир за їхнім домом пізньої осені. День у день одне й те ж саме: дім, робота й безнадія.

Коли ж це дзвінок від Неї: „Скучила! Люблю!” І хоча й розуміють обоє, що назад нічого вже не вернеться, але ж як теплить душу цей щем і сум в її словах... Схотілося побути на самоті; пішов з дому, а за будинком серед неживої тліні пустиря дві берізки: одна від іншої відхилилася, проте обидві ж і сяють золотом втраченого щастя – наче квітнуть наостанок в запізнілому каятті. Хіба помислив би раніше, що скупа чоловіча сльоза здатна так очистити й піднести душу?

Осінь за вікном. У кожного своя.

Володимир ВОРОНА



Теги:Володимир Ворона, осінь, есей


Читайте також



Коментарі (0)
avatar