Ніжин очима київських студентів

Вже втретє привожу до рідного Ніжина столичних першокурсників, на Уроки редакторства і журналізму, які їм охоче дають залюблені у свою справу колеги-земляки.

Особливо результативним було цьогорічне виїзне заняття з основного предмета для новачків - «Вступ до спеціальності». Ну хіба не дивовижна була редакційна летучка редактора "Ніжинського Вісника" Олени Найди у сквері біля пам'ятника Миколі Гоголю? (В редакторському кабінеті не всі могли поміститися). Хвилю емоцій викликав майстер-клас із мистецької журналістики редактора газети "Український Дім" Надії Онищенко біля пам'ятника Марії Заньковецької та в картинній галереї Ніжинського університету? А якою багатою на нові відкриття таїн редакторського фаху виявилася мандрівка тисячоліттями буття Її величності Книги з дивовижним провідником - справжнім ентузіастом і енциклопедистом Олександром Морозовим в очолюваному ним Музеї Книги університетської книгозбірні?

А ще ж був Шевченків храм, Ніжинський театр, Графський парк і чарівні вулички старовинного міста над Остром.
Яким побачили Ніжин мої студенти, що схвилювало їх? Про це – добірка їхніх матеріалів.

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст,
родом із ніжинської Данини.

Нова версія старовинного міста

Що може студент-першокурсник, який приїхав учитися до столиці з усіх-усюд нашої України, знати про Ніжин? Лиш те, що запам’ятав зі школи. Тут навчався Микола Гоголь, відбулася «чорна рада» низового козацтва. Із цих країв корифей української сцени Марія Заньковецька. Ще про ніжинські огірки чули.
Наш професор Микола Тимошик взявся показати нам Ніжин своїми очима. А вийшло так, що по-справжньому влюбив у це дивовижне місто його дитинства і юності. Ми побачили місто таким, яким важко осягнути й пізнати відразу, без підготовки. Побачили Ніжин історичний, культурний, релігійний, освітній, добрий і людяний, доброзичливий і щирий і, що найголовніше - український.
* * *

Ось так буває: все життя ходиш поруч із чимось значущим, їздиш за сотні кілометрів кудись, щоб пізнати щось нове, а навколо себе не бачиш нічого, окрім буденщини та банальщини. Я ніколи не прогулювалась цими старенькими вуличками, не долучалася до неповторної атмосфери міста з історією. За це мені тепер стало соромно, адже це місто, дороги з якого ведуть до моєї рідні. Коли проїздиш його, то вже підсвідомо знаєш: ще трішки. Швидко промчались повз Кропивне, потім Червоні Партизани, і нарешті – Коробчине – маленький хутір посеред поля… Ніжин для мене – це точка відліку мого життя.

Залізничний вокзал як обличчя міста

Сувеніри й газети тут – в одному кіоску. Приємно зауважити, що сувенірів про Ніжин направду немало. Це і традиційні наліпки із різними зображеннями (нарахували їх до десятка), і настінні тарілки (останнім часом дуже модні серед туристів). А от що розчарувало – газетно-журнальна продукція. Вона всуціль російськомовна. Переважають і книги цієї мовою, надто ж для дітей. Таке враження, що власники кіоску орієнтуються лише на пасажира з Курська чи Воронежа. Не побачили ми тут ні чернігівських, ні ніжинських друкованих видань. З Києва знаємо, що в Чернігові виходять два поважні видання – «Сіверянський літопис» і «Літературний Чернігів». А Ніжин мав би пишатися «Ніжинською старовиною», «Ніжинським вісником». Це те, що створює імідж місту, краю. І воно б мало бути присутнім на такій вітрині, яким є вокзал. Та коли в кіоскерки про це запитали – почули у відповідь не зовсім приязне: «Такого нє заказіваєм, потому что не спрашівают». Ось тобі й на! Але ж ми «спросілі»? І таких як ми, сподіваємося, в Ніжин щодня прибуває і виїздить немало…

На побаченні з Шевченком і Заньковецькою

Що вразило по-особливому, то це пам’ятники. Тарас Шевченко, Марія Заньковецька, Микола Гоголь, Яків Батюк, Юрій Лисянський… Кожен із з них по своєму прославив Ніжин.
Шевченко, скажімо, був тут двічі. Вперше – молодим і окриленим. Таким він і увічнений у бронзі в міському саду. І це є новою доброю тенденцією. Бо в радянські часи нашого пророка зображували здебільшого в кожусі, шапці, старим і вимученим. А він же і вмер молодим, не реалізувавши сповна свій талант. Вдруге Кобзар зупинявся в Ніжині вже в домовині. Добре, що ніжинці врятували церкву, в якій його відспівували, не дали їй остаточно розвалитися. Тепер вона під бронзовими куполами, але чекає небайдужих спонсорів на зразок першого – Івана Плюща, видатного земляка-патріота. Варто б відновити старий, гарної архітектури, будинок Дворянського зібрання, де виступав Шевченко. Кажуть, те місце по вулиці Гоголівській і досі пустує. Яка б була окраса місту та історична пам’ятка!

Біля непоказного пам’ятника Батюка вразила фраза нашого професора, з розповіді про мужній чин цього героя-підпільника, якого стратили німці: «Незрячий, він повів за собою зрячих, аби Ніжин і ніжинці жили у вільному місті».

Не могла не приголомшити доля Марії Заньковецької. Відмовитися від багатства, розкошів, чоловіка-військового заради здійснення мрії про професійний український театр і стати в ньому зіркою першої величини – на це здатна лише справжня особистість. І справжня патріотка.

Гоголь і редакція «Ніжинського вісника»

Минуле чи не на кожному кроці виринає перед очима: то будинком поштової станції, то бароковою, козацької доби, церквою. Це неможливо не помітити, неможливо пройти повз. Такі речі притягують, ба більше - затягують.

Ти стоїш біля будинку, збудованому ще в позаминулому столітті, в якому багато літ знаходиться редакція віддавна знаної в Україні міськрайонної газети, і тобі кажуть: «Тут грав у карти Гоголь». Неймовірно! Письменник, про життя якого жваво ведуться дискусії вже більше двох століть, просто грав у карти в цьому будиночку. Коли людину окутує ореол слави, стирається розуміння того, що вона така ж, як і інші, мала такі ж потреби, так само розважалася.

Тут була знаменита на всю Лівобережну Україну кав’ярня, де власник-грек вмів робити найзапашнішу каву, навіть кращу, як у Львові чи Відні. Як би було славно, аби міська влада результативно використала такий факт для промоції Ніжина. Є ж кафе Гоголя в Римі, яке знає увесь світ. Воно, мов магнітом, притягує туди літераторів, журналістів, митців з усіх кінців світу. Кажуть, що ціна філіжанки кави там у кілька разів дорожча, ніж у звичайному кафе, але ж відчуття, що там переживає відвідувач, емоції, знайомства того таки варті.

Що могло б бути на головному майдані?

Напевне, немає в Україні більше такого міста, у якому житло для студентів університету будували спеціально на головному майдані. Гуртожитки ці, що великими вікнами вдивляються в красу серця міста і ніби прислухаються щодень до його пульсу, архітектурно привабливі, як й інші будівлі довкола майдану. Окрім хіба що «білого дому», як прозивають будинок місцевого уряду.

Тут донедавна стояв пам’ятник «вождеві» всього радянського народу. І майдан називали його іменем. Та Революція Гідності все змінила. Тепер відновили стару назву – імені Івана Франка, хоча сам Франко тут ніколи й не бував.

Готуючись до поїздки, заглянули на сайт міста. Звернули увагу на дискусію, розпочату Олександром Морозовим, про те, як і чим прикрасити цю площу. Була пропозиція поставити тут скульптуру святого Григорія-Побідоносця, який є оберегом міста. Може й так. Але, здається, більше припаде ніжинцям і гостям така думка. А що коли звести, тут в одному місці, тих, чиї образи уособлюють Ніжин: Глібов і Гребінка, Куліш і Шевченко, Заньковецька і перший перекладач Біблії українською Пилип Морачевський. «Зустрілися» ж недавно члени «Руської Трійці» (Шашкевич, Головацький і Вагилевич) на одному з майданів у Тернополі і враз це місце стало тісним від туристів.

Думається така, або якась інша тепла і патріотична скульптурна композиція, враз змінила б цей майдан. Тепер він виглядає все ж неприязно і не зовсім привабливо. Тут головним паном є транспорт. У Європі ж зазвичай головним на головному майдані будь-якого старовинного міста є пішохід, перехожий, відпочивальник, турист.

Друг ніжинців - велосипед

Ніжин – місто, яке вражає не тільки гармонією людини з природою, а й деталями, які не одразу кидаються в очі, але їх не можливо не помітити. Очевидно, що більшість містян віддають перевагу велосипеду. Споглядаючи картину, як велосипеди, ніби машини у великому місці, майорять перед очима, створюється враження, ніби то вже не Чернігівщина, а якесь європейське місто.
Цей транспортний засіб бачиш скрізь: біля парканів, будинків з різноманітними вивісками, торговельних лавочок, парків. До речі, велодоріжок та спеціально відведених місць тут ніде не видно. До цього, кажуть, ще не дійшло. Також не помітили, щоб власники велосипедів припарковували їх на ланцюги із замками. Напевне, що їх тут не крадуть. Якось по-домашньому виходить. Мабуть, люди тут знають один одного, довіряють.

Чому в музеї поштової станції відмовилися проводити екскурсію українською мовою?

Підтверджений факт: Ніжин є єдиним містом колишньої підросійської України, в якому чи не повністю зберігся комплекс першої поштової станції. Така описана тим же Гоголем у знаменитому «Ревізорі».

Спланували час, щоб обов’язково побувати тут. Тим більше, що тепер на цій території – державний заповідник, музей. Такого музею, до речі, де вся тогочасна обстановка в заїжджому дворі та в приміщеннях збережена, немає ніде.

Втім, квитки наша група купувати сюди передумала. І проблема не в тому, що працівниця музею, яка виділена була провести екскурсію, почала спілкуватися з нами російською, а в її реакції на толерантне зауваження і побажання нашого викладача перейти на державну мову. Мовляв, студенти – майбутні журналісти, видавці, приїхали з Києва в український Ніжин і прийшли в державний музей, а не в приватну крамницю. Реакція працівниці музею на те справедливе зауваження не могла не приголомшити. Я, мовляв, не розмовляю українською. А якщо російською не хочете слухати – то можете повертатися.

Тут коментувати нічого. Дикунство якесь. Або свідома зневага до нас, українців. Все ж хотілося б через редакцію отримати відповідь, скажімо, керівництва управління культури міста чи області, на балансі якого перебуває цей музей. Чи можливо нині, щоб працівник такої делікатної сфери як культура числилася в штаті музею і зневажала у спілкуванні з відвідувачами державну мову? І це після Революції Гідності? То ж за яку Україну стояли на Майдані ми, студенти?
Ми нічого не змінимо в своїй державі, коли й далі не будемо реагувати конкретно на такі випадки, коли залишатимемося байдужими.

Театр, зачарований Графським парком

Про те, що в Ніжині є театр, та ще й державний, та ще й академічний, можуть подивуватися мешканці великих мегаполісів. А коли такі приїхали б та побували тут, могли б і позаздрити ніжинцям.

Таких театрів (колишніх пересувних, створених владою не в обласних центрах у 30-х роках минулого століття передусім для обслуговування сільського глядача), лиш два в Україні – в Ніжині та Білій Церкві. Ці театри вистояли перед випробуванням часу, знайшли своє місце у складних процесах духовного і національного відродження українців. Репертуару цьому театру, який ми вивчали із сайту, можуть позаздрити і столичні театрали. Тут іде, скажімо, драма «Остання любов Шевченка» (про Ликеру Полусмакову) і романтична притча «Ніч на полонині». Як би хотілося їх побачити! Напевне, знову приїдемо для цього.
Величний театр-палац вражає своєю красою на фоні невиразних старих і давно ремонтованих одноповерхівок. На біло-рожевому фасаді з античним кортиком, що опирається на стилізовані колони, виділяється напис великими золотистими літерами: «Театр ім. Коцюбинського». Біля будівлі чисто і якось незвично врочисто.

Деталь, яка одразу впадає в очі, – це стилізована під театральну завісу металева арка, яка поставлена через дорогу, якраз навпроти виходу з театру. Виглядає неймовірно чарівною. Можна лише уявити: пізно ввечері, коли з'являються зорі на небі, коли в душі вирують враження від переглянутої вистави, глядач виходить з театру, переходить через цю завісу і опиняється на містку закоханих у Графському парку. А тут - царство дивовижних верб, що торкаються своїми косами холодних вод Остра…

По набережній Остра

Про територію довкола університету, яку ніби спеціально перегороджує від міської суєтності Остер, як і про сам університет, можна писати багато. Повезло ніжинським студентам навчатися і мешкати в цьому чарівному місці. Такими автономними, осібними є кампуси, скажімо, в європейських університетах.
На знаменитій гравюрі Ніжина 1859 року, яку ми побачили в «Українських сувенірах» на майдані Франка, Остер виглядає чистим і повноводим. І в ньому ніби віддзеркалюються позолочені бані ніжинських храмів. Нинішній вигляд Остра засмучує. Вдягнені в неоковирні цементові плити його береги потребують заміни, а сама водна гладь у районі університету переповнена пластиковими пляшками та сміттям. Від того вода виглядає стоячою.
Береги містка, що веде до корпусу університету, в заростях розкішних дерев. Таки гарно довкола. Як своєрідне продовження Графського парку. А от проміжок до наступного мосту, що веде до Шевченкової церкви, невиправдано оголений, невпорядкований по обидва боки берегів. А тут сам Бог велів озеленити все довкола. Кращої паркової заповідної зони годі шукати.

Рядки експромтом

Написані під час виконання творчої вправи пізнього вечора в електричці «Ніжин –Київ»

Андрій Маліванов:
 Виникло непереборне бажання відкрити нову Україну, яка б віддзеркалювалась в очах кожного, та осідала в серцях.

Дарина Білера:
 Найбільше захоплення викликала картинна галерея університету - одна з найцінніших художніх скарбів України.

Юлія Запорожченко:
 Тут можна відпочити душею, насолоджуючись природою у затишних тінистих парках.

Анна Кімачук:
 Окрасою міста є Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, будівля якого, ніби цінний антикваріат, адже архітектурний стиль, зовнішнє оздоблення, інтер’єр – все приваблює своєю чарівністю.

Аліна Мовчан:
 В картинній галереї - сутність мистецтва Ніжина.

Ясамін Мохаммад:
 Ніжин - веломісто, його мешканці вірно віддані своєу способу пересування.

Іванна Петрович:
 Ніжин чарує та приваблює непомітними деталями: скажімо, арка, яка є проходом до паркової міні-сцени з величного театру імені Михайла Коцюбинського.

Інна Пономаренко:
 Доторкнулась до мрії, бо побувала в музеї Миколи Гоголя, доторкнулась до історії.

Вікторія Сінгур:
 Ми вийшли на вокзалі і одразу ж побачили нашого професора Миколу Степановича Тимошика, який обіцяв, що отримаємо “драйв” від знацомства з Ніжином. І ми це відчули.

Анастасія Стрілець:
 Ніколи я ще не бачила місця, де так цінують і оберігають свою історію та культуру і я щиро вдячна його жителям за відданість Батьківщині, за ті героїчні вчинки, на які вони йшли, заради нашого духовного збагачення.

Юлія Щеголькова:
 Атмосферність, ніби огортає мене й ти почуваю себе неначе вдома, а поруч зі мною – найрідніші люди.

Аліна Шепетько:
 Багато талановитих, відомих людей зустрічав на своєму шляху Ніжин, не оминув своєю шанобою і славнозвісного Кобзаря.

Руслана Бойко
Поїздка стала поштовхом до навчання, відкриття великого світу знань, початком творчого шляху. Ніжин — прекрасне місце для відпочинку і духовного збагачення. Тут можна побачити “зорі в калюжах”, відкрити для себе велику частину України і зберегти її на все життя в наших молодих душах.

Замість епілогу

Це місто контрастів: переплетення історії з банальною сучасністю, високої інтелігентності старших людей та безкультур'я молоді, високими задумами (знесення пам'ятника Леніну) та не рішучістю нової влади діях (на місці нього – поки що покришки і прапори).

Насправді вулицями Ніжина хочеться ще й ще раз прогулюватися, на конкретних прикладах пізнавати ту чи ту сторінку української минувшини. Це місто, яке заряджає позитивною енергетикою і надихає на творчість.
Ніжин…Тут слова зайві. Все одно не вистачить їх, щоб описати всю картину сповна. Просто приїздіть сюди. Потім все зрозумієте.

Матеріал підготували студенти першого курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування» КНУКІМ

Дарина Білера, Юлія Запорожченко, Анна Кімачук, Руслана Бойко, Андрій Маліванов, Іванна Петрович, Аліна Мовчан, Ясамін Мохаммад, Інна Пономаренко, Вікторія Сінгур, Стрілець, Шепетько, Юлія Щеголькова