Нескорений... Йому б виповнилося лише 70!

8 марта 1971 г. он изготовил письмо – обращение к комментатору
заграничной радиостанции «Свобода» Виктору Франку, в котором клеве-
щет на КПСС и советскую действительность. Затем, с целью распрост-
ранения путем передачи его по радиостанции «Свобода», отправил это
обращение в указанную выше радиостанцию в Швецию.

В феврале – марте 1971 года он написал стихотворение «Задолизы»
и «О борьбе с идеологическими диверсиями», в которых клевещет на
КПСС, на одного из руководителей КПСС, опошляет советскую дейст-
вительность... В начале 1971 г. написал ответ на открытое письмо амери-
канского певца Дина Рида А. Солженицину и имел намерение отправить
это письмо за границу. В данном письме содержатся заведомо ложные
измышления, порочащие Советский государственный и общественный
строй, возводится клевета на КПСС, советскую демократию, жизненный
уровень народов СССР и нашу действительность. Изготовил также в этот
период и хранил у себя в квартире ряд стихотворений клеветнического
содержания. К ним относятся стихотворение, начинающееся словами
«Кое-что о рекламе...», стихотворение, начинающееся словами «Москве
украинский народ...», стихотворение, начинающееся словами «Есть в
деревне сельсовет...», «Сказка о работнике балде», «В литературе Шоло-
хов мог бы сделать шороху».

Вина Тереховича Л. Н. подтверждается его личным признанием в судеб-
ном заседании... Причем письмо Виктору Франку он сдал на почту в
с. Кучиновке для отправки в Швецию, а стихотворение «Об идеологи-
ческих диверсиях» направил в г. Москву гр-ну Стрижко.
Признать виновным и осудить Тереховича Леонида Никифоровича по
ст. 187-1 УК УССР к 2 годам лишения свободы, с отбытием в
исправительно-трудовой колонии строгого режима».

До цих двох років був рік, потім п'ять років, "психушки", ЛТП, здоров'я було підірване, а тут ще жорстоке побиття міліцією на вокзалі м.Щорс, і через декілька днів на 52 році життя, 22 серпня 1992 р. Леоніда Тереховича не
стало. Два зошита його віршів попали в редакцію чернігівської рухівської газети “Громада”, яка в 1993 році видала збірочку з 32 віршів під назвою “Свідомо став на муку”. Після 2006 року, кожен рік знаходяться й інші невідомі його вірші, які публікуються в Інтернеті. Публікація ж в друкованих ЗМІ, маю надію, дасть новий імпульс популяризації творчості Леоніда Тереховича. Він майже все життя писав російською, бо каток радянської русифікації особливо ретельно пройшовся по прикордонній півночі Чернігівської області, його рідної Кучинівки. Більше ж про Леоніда Тереховича та його вірші можна дізнатися в інтернеті за адресою: http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.htm

Лист в редакцію газети ВР “Голос України”

Шановна добродійко!

Я вже давно – більше двох місяців тому – одержав Вашу службову адресу та номери телефонів, але не спромігся написати. Спочатку гадав побувати в Києві, а потім довго хворів. Був на ногах, але самопочуття було – гірше нікуди. Тож дуже вибачаюсь за затримку.

Вашу адресу мені передав наш районовий рухівський “проводир”.
Не знаю, як він мене характеризував, але мені особисто нічим дуже похвалитися.
Так, мав два роки суворого режиму за “наклепи” на партію та владу (з 15 березня 1972 до 1974 року). “Крутили” мене всіляко, добротно організували слідство – показання збирали ледь не по всьому Союзу, але нічого суттєвого (крім того, що було “під носом” не знайшли, тож осудили по 187-1. А спочатку була 62, потім – вже не пам’ятаю статті близько місяця намагалися провести за “агітацію та пропаганду” – не вийшло, хоч ці статті “висіли наді мною до закінчення суда. Проте 187-1 я прийняв відразу, з самого початку слідства, чим навіть дивував КГБістів. Розрахунок був у мене простий: не затівати суперечок по малому, від чого – знав – все одно не відчепитися, проте не дати більших можливостей.
По закінченню слідства звінувачення були сміхотворні, проте цілком задовольнили наш “об’ективний” суд за участю прокурора області Єрепа. “Свої” два роки провів в 46-й зоні (Катеринівка Сарненського р-ну).

Через рік знову опинився в тій же зоні з п’ятьма роками за нав’язану мені бійку, причому винним виявився я, хоч мої дії були тільки відповіддю. Але це вже значення не мало.

Крім того, в 68 році вперше мав один рік по 206-й, хоч прокурор “просив” чотири роки – у мене була різка сутичка з колгоспним парторгом (я тоді працював зав. сільським клубом). Але суд роздивився, що “сажати” загалом ні за що, проте один рік по частині 1 мені все-таки “дали”. Я розумію, менше бути не могло, бо судді й так ризикували.

Після звільнення в 80-му “тримався” аж до блаженних часів перебудови. Тільки в грудні 88-го (я працював кіномеханіком), не змігши здихатись мене по “статті”, все-таки запроторили в ЛТП – відразу на два роки. Близько місяця пробув в своїй області, потім вивезли до Мартусовки Бориспільського р-ну. Там було весело – ми провели два страйки, добилися виконання майже всіх вимог. Але я зненацька різко захворів (“нарушение мозгового кровоснабжения”) і був екстренно комісований. Через дванадцять днів вдома удар повторився, і почались блукання по лікарням. Став добиватися визнання інвалідності – запроторили в “дурдом”. Не знаю, чим би все закінчилося, якби не раптова допомога від обласного відділення Спілки писменників та особисто Ст. Реп’яха. Мені дещо допомогли, і я зостався “на плаву”. Зараз займаю собачу посаду сторожа в середній школі – уже другий рік.
Від хвороби дещо оклигав, хоч це така гидота, що завджи може вдарити зненацька, можливо, й назовсім.

В грудні 90-го обласна рухівська газета (тоді ще напівлегальна) надрукувала мій маленький вірш – привітання “Руху”. З цього почалося моє знайомство з Рухом.
Проте це суспільне об’єднання (розцінюю по нашій місцевості) дуже аморфне і дуже беззубе, щоб відігравати якусь помітну роль в суспільстві. В тому суспільстві, де неіснуюча компартія міцно тримає в своїх руках всю владу, а це до добра не доведе, як і раніше. Я ж особисто вважаю, що дуже скоро напруга в суспільстві досягне критичної позначки, і чим завершиться суспільна криза – одному Богу відомо.

Особисто в мене погані передчуття, і не хочеться бути “одиночкою”.
Шукаю своїх.
З повагою і найкращими побажаннями.

(підпис Л. Тереховича) відправлено 9.04.92
-----------------------------------------------------------------------------------------------------

Тут земля України,
що пiзнала і радість і тугу,
споконвіку й донині
батьківщина козацького духу.
Над землею розмаяні,
оселедцями віються хмари!..
Знизу тьма підіймається,
мов ідуть, наступають татари...
Далі щуляться злякано,
розімлівши чуттями поганими...
Лиш дерева махають гілляками,
ніби бавляться ятаганами...
Буде січа жорстокою.
Блискавки підуть з громовицями.
Небеса потемніли з неспокою,
розридаються удовицями.
Та за грізною зливою
стане сонце смiятися весело,
і повиснуть веселки вродливими
різнобарвними перевеслами...
Вип'ють ниви грозу до краплини,
тільки трави умиються росами...
Тут земля – України,
що лише розквітає під грозами.
9. 05. 91


За сторіччя зросла на кiстках, на сльозах
потатарчена духом Московія,
вільна думка згиналася, ніби лоза,
чи здихала, в кайдани закована.
І покірно змирялися ледь не усі,
ще й ідейка була призвичаєна, –
Україну вважати придатком Русі:
«Україна?.. То ж наша окраїна!»
Та не вбито народ ні свавiллям Петра,
ані сталінськими голодоморами,
бо народ – невмирущий!
Настала пора
в гордій величі стать неозорими!
Нам рости і зростати до чистих висот
В повний зріст ми вставати покликані.
Ми – народ! Ми – великий народ,
І пора почуватись великими!
29. 07. 92

Підготовка до друку Аркадія Натаріуса (Ізраїль).