Непокірна Шестовиця у 1932-1933 роках

(Хроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині)

Суцільні репресії та терор з боку комуністичної влади у 1920-х – початку 1930-х років підірвали народні сили для опору, в більшості випадків ми спостерігаємо лише поодинокі випадки «терактів» та непокори. Особлива ситуація склалася в селі Шестовиця Чернігівського району Чернігівської області, де селяни, обурені брутальними діями влади щодо розкуркулення та висилки односельців, влаштували справжню війну радянським активістам.

18 березня 1932 року у Шестовиці мала місце так звана «жіноча волинка». Юрба із приблизно 300 жінок (за іншими даними – до 500) зібралася біля хати «куркуля» Федора Кузьмовича Якуби, у якого представники влади конфісковували майно за несплату державних податків. Жінки почали розбирати майно, а потім, не дивлячись на присутність міліціонера, побили бригаду радянських активістів, яка проводила конфіскацію. У секретному міліційному спецзведенні організаторами і підбурювачами «волинки» названі:
— священик Липинський, який не завершив службу і випустив юрбу із церкви раніше, аніж на то сподівався комуністичний актив;
— колгоспник Степан Шестак, що підбурював жінок криками: «Бий гадів, жінкам нічого не буде!»;
— середнячка Cавось, дружина червоного партизана, яка дрючком лупцювала керівника бригади комсомольця Дударя та його поплічників.

Виїзна сесія суду по даній справі засудила «куркульку» Оксану Якугу на два з половиною роки позбавлення волі, Степана Шестака – на два роки, Явдоха Ткач і Савось отримали по два роки умовно.

19 травня 1932 року у Шестовиці було вбито голову сільради Халея. Міліція заарештувала підозрюваних Іллю Сизого, Петра Поповича, Федора Бешуна та багатьох інших, однак слідство забуксувало.

А вже 14 червня загинув наступник Халея – Іван Іванович Куций. Цього разу були арештовані Андрій Вітун, Іван Сизий, Ганна Міх і Сава Міх. Слідство прийшло до висновку, що вбивство вчинив Андрій Вітун, якого приговорили до «вищої міри соціальної справедливості» (так більшовицька влада називала смертну кару – розстріл).
У ніч на 11 вересня троє невідомих обстріляли колгоспників Петра Рибалку, Оникія Куцого та Степана Асауленка.

9 січня 1933 року були підпалені хати секретаря сільради Ткача, секретаря осередку ЛКСМУ (комсомолу) і члена сільради Рибалки, голови сільради Поклада та двох колгоспників. Під час пожежі за селом було чути постріли, здійснені невстановленими особами, що на підводі їхали у напрямку міста Чернігова. Підозра впала на тих, у кого були особисті рахунки з місцевим комуністичним активом: Андрія Дмитровича Лавриненка (утік з висилки, пізніше був убитий при нападі на сільраду), Івана Костянтиновича Мекшуна («розкуркулений», але втік від висилки, був затриманий із зброєю в руках), Василь Костянтинович Мекшун («розкуркулений»), Іван Пінчук (житель села Козла – нинішнього селища Михайло-Коцюбинського, втік із висилки), Петра Сергієнка (житель села Слабина, колгоспник-бідняк, «учасник ряду пограбувань»).

Цікава подія сталася 20 січня, коли запалала канцелярія споживчого товариства. Як швидко з’ясувалося, це правління товариства (голова Федір Міх та заготовлювач Терентій Савоста) вирішило таким чином прикрити розтрату 3000 карбованців і сховати кінці в воду.

18 лютого 1933 року особи, підозрювані у січневих підпалах, вчинили напад на сільраду. Але на той час там перебували активісти, що проходили військову підготовку. Напад швидко захлинувся, було вбито Андрія Лавриненка. Затримали і інших нападників.

«Актив села, – підсумовувалося у спецзведенні обласної ГПУ, – заляканий до того, що бояться вечорами виходити на вулицю». Аби переломити ситуацію, чекісти арештували в січні 1933 року 8 «кримінальників», яких було засуджено на різні терміни. У лютому – ще 6 «куркулів-кримінальників засуджені Особливою Нарадою на різні терміни на висилку і концтабір». Відтак, «актив знову почав працювати, але робота ще слабко розгорнута. Партгрупа, що складається з 5 чоловік, всі нові обличчя і тільки ознайомлюються з селом». З останнього речення випливає, що весь сільський партосередок складався виключно з чужих, яких спеціально прислали з інших населених пунктів. Свої, зрозуміло, боялися, але очевидно, що на них і не розраховували, оскільки про «тверду руку» говорити просто не доводилося.

Однак і нові кадри, скажімо так, «не надихали». 22 травня 1933 року, «в день релігійного свята», голова сільради Балашов напився і зірвав сівбу. Його зняли з посади і 1 червня міськпартком КП(б)У рекомендував на цю посаду Брея.

Тим часом ситуація в непокірній Шестовиця продовжувала залишатися напруженою.
Газета «Колгоспна перемога» 21 квітня 1933 року повідомляла про виїзну сесію Козлянського нарсуду в Шестовиці. Макара Зуба за «релігійну антирадянську агітацію» (наводив витяги з Євангелія, коментуючи тогочасні події) позбавлено волі на 5 років. Крім того: виселення за межі України на 3 роки, поразка в правах на 5 років (заборона брати участь у виборах, обіймати посади тощо), штраф 100 карбованців.

О 10-й годині вечора 30 травня була підпалена колгоспна клуня, де утримувалася колгоспна худоба. Якраз неподалік проходив пленум сільради, тож худобу врятували. Єдине – вогонь перекинувся на сусідню будівлю, пристосовану під дитячі ясла, яка постраждала. Підозрювали щойно звільненого Мекшуна, але той втік.

31 липня 1933 року посеред дня загорілася хата члена правління колгоспу, полевода Граба. Господаря вдома не було, але загинув його син, комсомолець і об’їждчик, 20-річний Іван Петрович Граб.

7 жовтня о 15-й годині «з невстановленої причини» на дільниці 4-ої бригади загорілася клуня, де зберігався колгоспний реманент. Внаслідок пожежі згоріло три клуні, але худобу і реманент із них врятували.

Вочевидь, селяни не даремно воювали з місцевою владою: влітку 1933 року в Шестовиці на повну силу лютував голод. І хоча кількісні показники 1933-го практично не виходять за рамки загальної картини (відхилення досить незначні і більш помітні на фоні наступних років: 1930 рік – 55 померлих по селу, 1931 рік – 34, 1932 рік – 39, 1933 рік – 58, 1934 рік – 66, 1935 рік – 13, 1936 рік – 22, 1937 рік – 25 чоловік). Але якщо проаналізувати статистику померлих за 1933 рік, то побачимо, що пік голодування припадає на початок літа (червень та перша половина липня; якщо в січні-травні за місяць помирало 2-4 селян, то в червні – 9, липні – 19, серпні – 5, а далі, до кінця роки, знову 1-4 померлих за місяць), коли організм людини був виснажений весняно-польовими роботами та були з’їдені останні запаси продовольства. У записах про причини смерті людей в Шестовиці двічі прямим текстом вказано: «від голоду». 2 липня від голоду померла Євдоха Сидорівна Завальна (60 років), 19 липня – Зінаїда Минівна Кругол (40 років).

Серед інших причин смерті людей відзначимо, що ремісник Пилип Петрович Колюк (39 років) утопився 27 травня, а Влас Андрійович Сизон (67 років) помер 23 червня в лікарні від операції.

Вражає і висока смертність у Шестовиці 1934 року, яка навіть перекрила показник 1933-го. Раніше ми вважали, що перебування людей на межі виживання у розпал Голодомору призвели до проявів сильного виснаження та втрати захисних сил організму. Але сьогодні видається, що то була розплата з боку активістів і місцевої влади за непокору і бунт у попередні роки.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті