Головна › Новини › ПОГЛЯД
Наші останні вершини
26-Січ-20 312 0.0 0
Приятель мій сердечний, кахетинець Отар, потяг мене волоком на гостину у свої родинні креси. І я не пошкодував за сю візиту. Прожив там добрий місяць, ділячи глиняну хижку-топтанку з його батьком – поважним батоно Іраклієм. «Вік мій, – посмішкувався старець, – ще молодецький, як на наш рід. Маю яких сто без трьох літ…»
Першого ж вечора він витяг із укопаної в землю сулії темного вина і припросив: «Цяпнемо на душу крапелину ради познайомства. Друг мого сина – мій син». У такому батьківському благоволенні він провадив зі мною довгі, ситні для розуму й душі, вечори, бо Отар відлучався на високе пасло. Ми й вечеряли рядочком його «дідівською стравою» – підвареним буряком із жменькою пророслої пшениці. Приправлялося те лляною оливою, винним оцтом і насіченим розмарином. «Бурякові і розмарину, де зустрінеш їх прорість, уклонися, – напучував мене. – Вони подовжать і загладять твоє вікування». Ще була присмажена на вогні скибка хліба, натерта часником і помідором. Запивалося квасним молоком буйволиці. Батоно Іраклій був певен, що завдяки такій їжі всі вони й живуть до ста і більше літ.

А ще – завдяки непоспішливій вдачі. «Хто пізнав сей світ, той нікуди не спішить. Спокій і терпіння – два коні, на яких наш дух перейде всі кола юдолі земної. Лише до того чоловік не звикне і лише те не видержить, чого Бог не пошле…»

А ще – праця на землі. «Земля подовгу держить на собі того, хто їй годить».

І ще три речі заклав у мій пожиток мудрий давнішній чоловік. «Не рахуй того, що робиш, – се обкрадає снагу». «Викохуй у собі чутливу природу: безпомильно вгадувати зло і безпомильно прилучатися до добра». «Наливаєш – не переливай через край. Все добре до міри, а насолода – й поготів».

Увесь день ще кріпкий старожил порався у винниці чи в саду. Був він тихий і лагідний. Чоловік маліє перед горами. І не дере носа, бо перед ким і перед чим?! Хатчина стояла при дорозі, і старий щоранку клав під ворітницю жбан води – щоб подорожній міг напитися. А в недільний день – вино. Зізнавався, що за життя не вдарив навіть худобину лозиною, а коли їхав верхи біля цвинтаря, зауважив я, злізав із коня – в повазі до пам’яті тих, кого вже немає. Сам смерті не боявся, своєї. Казав смішковито: «Не біда вмерти. Біда – залишити вдовицю».

…Літ десять по тому, при експедиції, навідав я могилу поважного батоно Іраклія. На могильному камені поселяни вибили: «Мир праху доброго чоловіка, доброго і слабого, як чоловік». На вгрітому вересневим сонцем горбику слався розмарин.

Сі тихі, низенькі горбики, подумав я, під кінець рівняють і єднають усіх горян – і Карпат, і Кавказу… Наші послідні вершини.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. "Хліб і шоколад".



Теги:довголіття, гори, Мирослав Дочинець, здорове харчування


Читайте також



Коментарі (0)
avatar