Напередодні та вдень 24 лютого 2022 року. Особисте
На 24 лютого 2022 р. у мене була запланована поїздка до Києва. Тож заздалегідь купив квиток на «Автолюкс», який відправлявся о 4.20 ранку від зупинки поблизу ринку в центрі Чернігова. Автобус виявився заповненим десь на дві третини – тобто приблизно 20 пасажирів на 30 місць, тому можна було зручно розташуватися одному на двох сидіннях й подивитися, що там із ранковими новинами.
Останні тижні виявилися доволі нервовими. У січні – лютому американські, а потім й польські приятелі наполегливо попереджали про небезпеку що насувається. Більше того, перше попередження з США прилетіло ще на початку квітня 2021 р. у вигляді статті в виданні “Foreign Policy” “Russia Escalates Conflict in Ukraine” («Росія посилює конфлікт в Україні»), де відкритим текстом йшлося про посилення російської воєнної присутності поблизу кордонів України. Тоді не дуже вірилося у реальність чогось масштабного, але в пам`яті інформація відклалася. Зрештою ситуація розрядилася, але, як виявилося, лише на кілька місяців – восени знову почали з`являтися повідомлення про накопичення недоросією сил на кордоні з Україною.
Відкриті іноземні англомовні видання, які час від часу переглядав завдяки порадам приятелів, додавали тривоги. Справа дійшла до цілком серйозного обговорення з мамою, що будемо робити, якщо «вони» підуть (десь у середині жовтня). Тобто – чи не краще з міста з`їхати за його межі, на дачу? На щастя, такий варіант ми відразу відкинули. Аргумент доволі простий – ділянка та будиночок розташовані недалеко від гомельської траси (М01), тож якщо «вони» підуть – то якраз цієї дорогою (так і сталося). До речі, літом 2021 р. її частково відремонтувала білоруська компанія за українські гроші (виграли тендер).
У грудні – січні приватні розмови «підуть – не підуть» виникали доволі часто. А сигнали у відкритих англомовних виданнях ставали дедалі відвертішими. Зрештою занепокоїлися приятелі-поляки – ми якраз замислили (оголосили про намір у грудні) проведення українсько-польського конкурсу історичних знань «Спільна спадщина» з історії Речі Посполитої, що призначався для школярів 7 – 8 класів. Тож війна на тлі таких планів виглядала вкрай недоречно. Йшлося про поляків зі Підкарпатського воєводства – тобто з регіону, де передвоєнну активність американців можна було побачити неозброєним оком. Дзвінки польських друзів та схвильовані розмови стали ще одним штрихом для пазлів, що складалися дедалі очевидніше.
Наприкінці січня я в останнє розмовляв зі щиром нашим другом, білорусьим істориком Валентиною Мятлицькою (Лебедева). Вона хворіла на рак й відійшла у вічність 8 лютого. Однак того дня долаючи біль та власну неміч Валентина вийшла на зв`язок, аби попередити – те, що вона чує навколо себе (жила в Гомелі в районі Новобеличів, вул. Пугачова – зовсім поруч із залізницею) скоріш за все свідчить про наближення війни – техніка, війська... А за кілька днів вже сам зміг у цьому переконатися – в мережі з`явилися відео сюжети з Гомеля та Брянська з пересуванням російської техніки, зокрема – понтонів. Надто масштабно для навчань.
Під тиском інформації з різних джерел десь у двадцятих числах січня вирішив поспілкуватися з трудовим колективом Центру підвищення кваліфікації на понеділковій нараді. Тобто тема у нас обговорювалася доволі часто, але ж це офіційний захід. Прозвучало десь так: з огляду на доступну інформацію, скоріш за все, він піде. Тому прохання готуватися хто як може. А ми тим часом працюємо як завжди. Чи це допомогло – не впевнений, але сказав.
Щодо особистісної реакції – дома зібрав документи, а в неділю пішов на ринок купувати консерви (небагато), малярний скоч, аби заклеїти вікна хрест-на-хрест, батарейки (пальчики) – аж 12 (потім дуже знадобилися), щось ще. Чомусь не додумався купити газовий балон (наш будинок повністю на електриці). Тобто сам не дуже уявляв масштабів прірви, на краю якої ми знаходилися, хоча вже був впевнений, що вона поруч.
17 лютого отримав «вітання» з англомовного Інтернет-видання – карта-схема нападу недоросії на Україну. Згодом з`ясувалося, що вона відповідала дійсності – саме такими виявилися напрями головних ударів рашистів. Дуже дивно бачити майбутнє та відчувати безсилля хоч якось на нього вплинути (хіба що бути готовим прийняти удар). Напруга тих днів та передчуття неминучого відбилися в тогочасних постах. Свого роду закладки на згадку.
Тож потяг подивитися останні новини в смартфоні ще темного ранку 24 лютого виглядав цілком очевидним. Десь перші двадцять хвилин все було як звичайно, а потім пішли повідомлення про вибухи. Остаточно переконав пост журналіста Валентина Торби (газета «День»). Десь о 4.40 – 4.50 він написав – росія бомбардує Київ. Спитав у Валентина: «Хто джерело?». Відповідь: «Я джерело!». Підійшов до водія та перепитав, чи він знає про це. Сказав, що ні. Попросив набрати диспетчера. Автобус їхав ще хвилин 15 – 20 та зупинився в селі Кіпті, за 40 км на південь від Чернігова, на заправці. Пасажири ледь не пів години вирішували, що робити далі. У підсумку п'ятеро вирішили повернутися до Чернігова, переважна більшість далі попрямувала до Києва. До речі, один пасажир поспішав на літак й вірив, що ніяких рейсів уже не буде...
Я вирішив повернутися до Чернігова й залишитися тут, хай би що відбувалося. Сподівався, що знайду собі заняття та зможу бути корисним місту. Єдине, про що шкодую, ‒ не вивіз відразу маму, котрій виповнився 81 рік, у безпечніше місце. А треба було.
Попутною фурою доїхав до села Іванівка, що за 12 км від Чернігова (перед ним – Ягідне). Порадував водій-одесит. Він гучно обурювався з нападу росії, демонструючи свою патріотичну позицію, і, попри очевидну війну, вважав своїм обов'язком доїхати до місця призначення, завантажити продовольство й лише після цього повертатися до Одеси.
Перші вибухи виразно почув на в'їзді до села Іванівка, де пересів на приміську маршрутку. Лунали вони зі сторони селища Гончарівське, де базувалася українська Сіверська бригада. Про себе відзначив: який у тому сенс, адже військові вийшли звідти. Згодом таких проявів дурості російської орди надивився чимало.
У Чернігові, десь близько сьомої, зайшов на роботу, зібрав мінімум необхідного (як з'ясувалося ‒ замало), поспілкувався з двома співробітниками, яких побачив, для більшості написав до корпоративного месенджера, щоб на роботу не приходили ‒ працюватимемо дистанційно. Навіть зробив два інтернет-включення: одне за програмою DOBRE, інше ‒ U-LEAD з Європою. В обох випадках ішлося про навчальні заходи, що на тлі навколишніх подій виглядали фантасмагорично.
А далі ‒ повернення додому (десь пів години пішки) містом, що раптово змінилося. У повітрі стояв виразний запах гарі, причому чогось синтетичного. Повз мене промчало кілька автівок «швидкої», рух машин виглядав дивно: їх було мало, а наявні мчали особливо не звертаючи увагу на правила. Біля банкоматів вишикувалися довжелезні черги. Час від часу було чути вибухи ‒ ближче, далі. Повернув до магазину продтоварів ‒ вони ще були відкриті, охорона пускала обмежене число покупців. Полиці виявилися напівпорожніми, тож брав, що було. І правильно, бо вже наступного дня абсолютна більшість торговельних точок закрилася.
Уже вдома подивився новини, побачив відео довжелезних колон ординців ‒ вони просто їхали селами й малими містами Чернігівщини. Це означало, що за дві-три години мав відбутися бій поблизу самого міста
Володимир БОЙКО
Останні тижні виявилися доволі нервовими. У січні – лютому американські, а потім й польські приятелі наполегливо попереджали про небезпеку що насувається. Більше того, перше попередження з США прилетіло ще на початку квітня 2021 р. у вигляді статті в виданні “Foreign Policy” “Russia Escalates Conflict in Ukraine” («Росія посилює конфлікт в Україні»), де відкритим текстом йшлося про посилення російської воєнної присутності поблизу кордонів України. Тоді не дуже вірилося у реальність чогось масштабного, але в пам`яті інформація відклалася. Зрештою ситуація розрядилася, але, як виявилося, лише на кілька місяців – восени знову почали з`являтися повідомлення про накопичення недоросією сил на кордоні з Україною.
Відкриті іноземні англомовні видання, які час від часу переглядав завдяки порадам приятелів, додавали тривоги. Справа дійшла до цілком серйозного обговорення з мамою, що будемо робити, якщо «вони» підуть (десь у середині жовтня). Тобто – чи не краще з міста з`їхати за його межі, на дачу? На щастя, такий варіант ми відразу відкинули. Аргумент доволі простий – ділянка та будиночок розташовані недалеко від гомельської траси (М01), тож якщо «вони» підуть – то якраз цієї дорогою (так і сталося). До речі, літом 2021 р. її частково відремонтувала білоруська компанія за українські гроші (виграли тендер).
У грудні – січні приватні розмови «підуть – не підуть» виникали доволі часто. А сигнали у відкритих англомовних виданнях ставали дедалі відвертішими. Зрештою занепокоїлися приятелі-поляки – ми якраз замислили (оголосили про намір у грудні) проведення українсько-польського конкурсу історичних знань «Спільна спадщина» з історії Речі Посполитої, що призначався для школярів 7 – 8 класів. Тож війна на тлі таких планів виглядала вкрай недоречно. Йшлося про поляків зі Підкарпатського воєводства – тобто з регіону, де передвоєнну активність американців можна було побачити неозброєним оком. Дзвінки польських друзів та схвильовані розмови стали ще одним штрихом для пазлів, що складалися дедалі очевидніше.
Наприкінці січня я в останнє розмовляв зі щиром нашим другом, білорусьим істориком Валентиною Мятлицькою (Лебедева). Вона хворіла на рак й відійшла у вічність 8 лютого. Однак того дня долаючи біль та власну неміч Валентина вийшла на зв`язок, аби попередити – те, що вона чує навколо себе (жила в Гомелі в районі Новобеличів, вул. Пугачова – зовсім поруч із залізницею) скоріш за все свідчить про наближення війни – техніка, війська... А за кілька днів вже сам зміг у цьому переконатися – в мережі з`явилися відео сюжети з Гомеля та Брянська з пересуванням російської техніки, зокрема – понтонів. Надто масштабно для навчань.
Під тиском інформації з різних джерел десь у двадцятих числах січня вирішив поспілкуватися з трудовим колективом Центру підвищення кваліфікації на понеділковій нараді. Тобто тема у нас обговорювалася доволі часто, але ж це офіційний захід. Прозвучало десь так: з огляду на доступну інформацію, скоріш за все, він піде. Тому прохання готуватися хто як може. А ми тим часом працюємо як завжди. Чи це допомогло – не впевнений, але сказав.
Щодо особистісної реакції – дома зібрав документи, а в неділю пішов на ринок купувати консерви (небагато), малярний скоч, аби заклеїти вікна хрест-на-хрест, батарейки (пальчики) – аж 12 (потім дуже знадобилися), щось ще. Чомусь не додумався купити газовий балон (наш будинок повністю на електриці). Тобто сам не дуже уявляв масштабів прірви, на краю якої ми знаходилися, хоча вже був впевнений, що вона поруч.
17 лютого отримав «вітання» з англомовного Інтернет-видання – карта-схема нападу недоросії на Україну. Згодом з`ясувалося, що вона відповідала дійсності – саме такими виявилися напрями головних ударів рашистів. Дуже дивно бачити майбутнє та відчувати безсилля хоч якось на нього вплинути (хіба що бути готовим прийняти удар). Напруга тих днів та передчуття неминучого відбилися в тогочасних постах. Свого роду закладки на згадку.
Тож потяг подивитися останні новини в смартфоні ще темного ранку 24 лютого виглядав цілком очевидним. Десь перші двадцять хвилин все було як звичайно, а потім пішли повідомлення про вибухи. Остаточно переконав пост журналіста Валентина Торби (газета «День»). Десь о 4.40 – 4.50 він написав – росія бомбардує Київ. Спитав у Валентина: «Хто джерело?». Відповідь: «Я джерело!». Підійшов до водія та перепитав, чи він знає про це. Сказав, що ні. Попросив набрати диспетчера. Автобус їхав ще хвилин 15 – 20 та зупинився в селі Кіпті, за 40 км на південь від Чернігова, на заправці. Пасажири ледь не пів години вирішували, що робити далі. У підсумку п'ятеро вирішили повернутися до Чернігова, переважна більшість далі попрямувала до Києва. До речі, один пасажир поспішав на літак й вірив, що ніяких рейсів уже не буде...
Я вирішив повернутися до Чернігова й залишитися тут, хай би що відбувалося. Сподівався, що знайду собі заняття та зможу бути корисним місту. Єдине, про що шкодую, ‒ не вивіз відразу маму, котрій виповнився 81 рік, у безпечніше місце. А треба було.
Попутною фурою доїхав до села Іванівка, що за 12 км від Чернігова (перед ним – Ягідне). Порадував водій-одесит. Він гучно обурювався з нападу росії, демонструючи свою патріотичну позицію, і, попри очевидну війну, вважав своїм обов'язком доїхати до місця призначення, завантажити продовольство й лише після цього повертатися до Одеси.
Перші вибухи виразно почув на в'їзді до села Іванівка, де пересів на приміську маршрутку. Лунали вони зі сторони селища Гончарівське, де базувалася українська Сіверська бригада. Про себе відзначив: який у тому сенс, адже військові вийшли звідти. Згодом таких проявів дурості російської орди надивився чимало.
У Чернігові, десь близько сьомої, зайшов на роботу, зібрав мінімум необхідного (як з'ясувалося ‒ замало), поспілкувався з двома співробітниками, яких побачив, для більшості написав до корпоративного месенджера, щоб на роботу не приходили ‒ працюватимемо дистанційно. Навіть зробив два інтернет-включення: одне за програмою DOBRE, інше ‒ U-LEAD з Європою. В обох випадках ішлося про навчальні заходи, що на тлі навколишніх подій виглядали фантасмагорично.
А далі ‒ повернення додому (десь пів години пішки) містом, що раптово змінилося. У повітрі стояв виразний запах гарі, причому чогось синтетичного. Повз мене промчало кілька автівок «швидкої», рух машин виглядав дивно: їх було мало, а наявні мчали особливо не звертаючи увагу на правила. Біля банкоматів вишикувалися довжелезні черги. Час від часу було чути вибухи ‒ ближче, далі. Повернув до магазину продтоварів ‒ вони ще були відкриті, охорона пускала обмежене число покупців. Полиці виявилися напівпорожніми, тож брав, що було. І правильно, бо вже наступного дня абсолютна більшість торговельних точок закрилася.
Уже вдома подивився новини, побачив відео довжелезних колон ординців ‒ вони просто їхали селами й малими містами Чернігівщини. Це означало, що за дві-три години мав відбутися бій поблизу самого міста
Володимир БОЙКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |