Над Десною музей-в'язниця
В старому - престарому Чернігові над Десною музей. Убогий, хаотичний і нудний, як всі провінціальні пограбовані "змивателями золота" музеї. Єдине, що кидалося в очі - шабля Богдана з незабутнім написом, складеним без сумніву в агітпропі: "Шабля відомого ката України так званого Богдана Хмельницького, що придушив народну революцію на Вкраїні в 1648 році".
Під музеєм у льоху під замком другий "заарештований" музей. А в ньому під замками з сургучними печатями в'язні - портрети 17 и 18 століть і речі. Тут гетьмани й полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в'язниці. Виконані прекрасними майстрами. Неначе я попав на той світ. І показалося мені, що час од часу по ночам вони виходять з своїх рам на раду і розмовляють проміж собою, бо чого ж такі сумні і тяжко замислені обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зв'ялила їх серце, який сум і важка - преважка турбота в очах.
Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в'язні є. Се визначало завжди зміну директора музею - в'язниці. Приходили в супроповоді молодця з револьвером. Тоді портретам доводилося чувати різні сентенції про історію, політику, мистецтво. Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гремів замок важкий мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивилися Богдан з Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шмаття німецькою бомбою, і не щезли навіки в полум'ї великої пожежі.
- Пускай горять к такої матері, - сказав я своїм ребятам. - Не тушите.
- І згоріло все.
- Все, - зареготав секретар Чернігівського обкому дважди герой Федоров (Орленко), розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17 і 18 століть.
Я пригадав се в повісті "Україна в огні", і мені дорікали, і били мене нещадно, і називали ворогом народу за те, що я образив пам'ять великого Богдана.
Олександр ДОВЖЕНКО. 1944 рік. Щоденник.
Під музеєм у льоху під замком другий "заарештований" музей. А в ньому під замками з сургучними печатями в'язні - портрети 17 и 18 століть і речі. Тут гетьмани й полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в'язниці. Виконані прекрасними майстрами. Неначе я попав на той світ. І показалося мені, що час од часу по ночам вони виходять з своїх рам на раду і розмовляють проміж собою, бо чого ж такі сумні і тяжко замислені обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зв'ялила їх серце, який сум і важка - преважка турбота в очах.
Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в'язні є. Се визначало завжди зміну директора музею - в'язниці. Приходили в супроповоді молодця з револьвером. Тоді портретам доводилося чувати різні сентенції про історію, політику, мистецтво. Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гремів замок важкий мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивилися Богдан з Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шмаття німецькою бомбою, і не щезли навіки в полум'ї великої пожежі.
- Пускай горять к такої матері, - сказав я своїм ребятам. - Не тушите.
- І згоріло все.
- Все, - зареготав секретар Чернігівського обкому дважди герой Федоров (Орленко), розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17 і 18 століть.
Я пригадав се в повісті "Україна в огні", і мені дорікали, і били мене нещадно, і називали ворогом народу за те, що я образив пам'ять великого Богдана.
Олександр ДОВЖЕНКО. 1944 рік. Щоденник.
Читайте також |
Коментарі (0) |