Моторошних вам історій від Лексуса
По роботі ми зайшли з пацанами у одне село, щоб наші люті малюки подивилися з повітря що там де в них та як ваще життя. Село щойно визволили, та ніяк ми не могли нормально запуститися у повітря, щось заважає увесь час, то дощ, то вітер, то ще якась метеорологія, а головне - незручне місце, але знайшли ми одну ничку трохи за селом просто перфектну - тонкий наш перешийок між руснею та руснею, з нього запускаєш - та бачиш усіх, бо наліво плюнеш - попадеш у срочника РФ, направо плюнеш - попадеш у контрактника РФ.
Гаразд, моталися ми так добу, але все зробили чьотко та йдемо собі такі селом. Обід. Тут виходять до нас тітоньки та кажуть - хлопці, ану обідати до хати. Ми пригадали кожний канікули в селі у бабусі та знаємо продовження: на обід борщ, а якщо швидко за стіл не сядеш та не з'їси півтора-дволитрову мисочку, то лозиняки. Бо "городське та дьоргане, а худе яке!" Але щасливе дитинство минуло, й два рази нас запрошувати не довелося. Посадили нас у кухні. Так, мисочки того ж об'єму, що раніше, за 35 років нічого не змінилося. Тільки не борщ, а суп з тюфтельками. Смачнющій! Сидимо, їмо. Хлопці всі в нас молоді там опинилися, я на цьому обіді був найстаріший та найсивіший. Тітоньки зібралися, дивляться як пацани їдять, та плачуть стоять. Тут нас вирішили веселити, щоб не було сумно, почали розповідати різні історії з життя села. Але мене вразила одна, дуже коротка.
Є в них в селі бабка, тобто ворожка. Стара-стара, більше дев'яноста років. А на іншому кінці чималого села живе її сестра, ще старіша. Їй взагалі більше ста. Вона вже неходяча, лежить. I молодша щодня ходить до старшої доглядати, годувати, мити та усе таке. Але окупанти, щоб вона часом не висадила у повітря штаб чи не підірвала нлавом машинний парк чи я навіть не уявляю що, кожного разу брали її на приціл та під дулами кількох автоматів конвоювали з кінця в кінець села а потім назад. Бабка стара, ходить повільно, точніше сказати - повзе. Село велике. Коротше, півтори години в один кінець, та півтори назад. От бабка ходить з конвоєм, але не мовчки. Всю дорогу вона їм - бу-бу-бу, бу-бу-бу. Хто знає, той в курсі як старі бабки можуть вижирати мозок чайною ложкою навіть рідним та своїм. А тут - ворог. Та вона їм увесь шлях - хлопці, тікайте. Вас тут усіх повбивають. За вами смерть ходить. Біжіть, хлопці. Рятуйтеся. Вам не жити. Жодного не залишиться в живих. Тікайте хлопці, ховайтеся рятуйтеся. I так півтори години. Потім заходить до сестри. Потім, повертається, все по новій. Півтори години. Але не проклинала, порчу не наводила, лише ці розмови та й усе. І так кожного дня.
Перші кілька днів якось канало. Але. Потім окупанти довідалися, що вона бабка, тобто ворожка. Та потроху почало в їх рядах зростати напруження. Вони почали реально її сцяти. Бо реально страшно. Ніхто не хотів бабку конвоювати, бо це три години невпинного жаху та дві пачки цигарок. Яких, доречі, немає, як і іншого постачання. Спочатку ходили до командування з проханнями. Командування спершу матюкало, потім почало пи*дити ходоків. Потім війська потроху почали глухо бунтувати. Але Чорнобаївка нам показала: приказ є приказ, та по*уй вєніки. Є приказ конвоювати - йдеш та конвоюєш. Та нікого не цікавить, всратий ти конвоюєш бабку, чи ще сухий. Бо є бойова задача йобнутого маразматика дев'ятого травня пройти парадом перемоги Хрещатиком, тому пі*дуй веди бабку, наближай парад.
Єдине, що зробили - почали відправляти з нею різних військових. Тобто ротація. Так з нею переходив селом майже увесь особовий склад підрозділу. А вона їм усім день за днем одне й те саме - бу-бу-бу, бу-бу-бу. Хлопці, тікайте. Вас тут усіх повбивають. За вами смерть ходить. Біжіть, хлопці. Рятуйтеся. Вам не жити. Жодного не залишиться в живих. Тікайте хлопці, ховайтеся рятуйтеся.
Я не знаю, чому її руські не застрелили. Точніше знаю. Вони застремалися, що вони її вб'ють а вона не помре. Чи ходитиме мертва таскатиме по одному солдатів з табору ночами. Чи ще щось таке. Дійсно жахливе. Так вони й ходили. Але в одного бійця нерви не витримали, та він втік з села. Але невдало, на свої ж розтяжки. Бо вночі. А через день після цього прикрого самогубства ЗСУ лупанули так, визволяючи село, що сталася дивна річ: в реалі жодного з військових РФ у живих не лишилося. Бабка їм правду казала.
Тобто тут одне з двох - чи то вона їм майбутнє розповіла, чи начаклувала. Такі вже в нас села.
Дмитро Томчук, Дніпро.
Фото ілюстративне
Гаразд, моталися ми так добу, але все зробили чьотко та йдемо собі такі селом. Обід. Тут виходять до нас тітоньки та кажуть - хлопці, ану обідати до хати. Ми пригадали кожний канікули в селі у бабусі та знаємо продовження: на обід борщ, а якщо швидко за стіл не сядеш та не з'їси півтора-дволитрову мисочку, то лозиняки. Бо "городське та дьоргане, а худе яке!" Але щасливе дитинство минуло, й два рази нас запрошувати не довелося. Посадили нас у кухні. Так, мисочки того ж об'єму, що раніше, за 35 років нічого не змінилося. Тільки не борщ, а суп з тюфтельками. Смачнющій! Сидимо, їмо. Хлопці всі в нас молоді там опинилися, я на цьому обіді був найстаріший та найсивіший. Тітоньки зібралися, дивляться як пацани їдять, та плачуть стоять. Тут нас вирішили веселити, щоб не було сумно, почали розповідати різні історії з життя села. Але мене вразила одна, дуже коротка.
Є в них в селі бабка, тобто ворожка. Стара-стара, більше дев'яноста років. А на іншому кінці чималого села живе її сестра, ще старіша. Їй взагалі більше ста. Вона вже неходяча, лежить. I молодша щодня ходить до старшої доглядати, годувати, мити та усе таке. Але окупанти, щоб вона часом не висадила у повітря штаб чи не підірвала нлавом машинний парк чи я навіть не уявляю що, кожного разу брали її на приціл та під дулами кількох автоматів конвоювали з кінця в кінець села а потім назад. Бабка стара, ходить повільно, точніше сказати - повзе. Село велике. Коротше, півтори години в один кінець, та півтори назад. От бабка ходить з конвоєм, але не мовчки. Всю дорогу вона їм - бу-бу-бу, бу-бу-бу. Хто знає, той в курсі як старі бабки можуть вижирати мозок чайною ложкою навіть рідним та своїм. А тут - ворог. Та вона їм увесь шлях - хлопці, тікайте. Вас тут усіх повбивають. За вами смерть ходить. Біжіть, хлопці. Рятуйтеся. Вам не жити. Жодного не залишиться в живих. Тікайте хлопці, ховайтеся рятуйтеся. I так півтори години. Потім заходить до сестри. Потім, повертається, все по новій. Півтори години. Але не проклинала, порчу не наводила, лише ці розмови та й усе. І так кожного дня.
Перші кілька днів якось канало. Але. Потім окупанти довідалися, що вона бабка, тобто ворожка. Та потроху почало в їх рядах зростати напруження. Вони почали реально її сцяти. Бо реально страшно. Ніхто не хотів бабку конвоювати, бо це три години невпинного жаху та дві пачки цигарок. Яких, доречі, немає, як і іншого постачання. Спочатку ходили до командування з проханнями. Командування спершу матюкало, потім почало пи*дити ходоків. Потім війська потроху почали глухо бунтувати. Але Чорнобаївка нам показала: приказ є приказ, та по*уй вєніки. Є приказ конвоювати - йдеш та конвоюєш. Та нікого не цікавить, всратий ти конвоюєш бабку, чи ще сухий. Бо є бойова задача йобнутого маразматика дев'ятого травня пройти парадом перемоги Хрещатиком, тому пі*дуй веди бабку, наближай парад.
Єдине, що зробили - почали відправляти з нею різних військових. Тобто ротація. Так з нею переходив селом майже увесь особовий склад підрозділу. А вона їм усім день за днем одне й те саме - бу-бу-бу, бу-бу-бу. Хлопці, тікайте. Вас тут усіх повбивають. За вами смерть ходить. Біжіть, хлопці. Рятуйтеся. Вам не жити. Жодного не залишиться в живих. Тікайте хлопці, ховайтеся рятуйтеся.
Я не знаю, чому її руські не застрелили. Точніше знаю. Вони застремалися, що вони її вб'ють а вона не помре. Чи ходитиме мертва таскатиме по одному солдатів з табору ночами. Чи ще щось таке. Дійсно жахливе. Так вони й ходили. Але в одного бійця нерви не витримали, та він втік з села. Але невдало, на свої ж розтяжки. Бо вночі. А через день після цього прикрого самогубства ЗСУ лупанули так, визволяючи село, що сталася дивна річ: в реалі жодного з військових РФ у живих не лишилося. Бабка їм правду казала.
Тобто тут одне з двох - чи то вона їм майбутнє розповіла, чи начаклувала. Такі вже в нас села.
Дмитро Томчук, Дніпро.
Фото ілюстративне
| Читайте також |
| Коментарі (0) |