Мобілізація: своє не віддамо!

Сусід у селі пішов на фронт добровольцем. Мобілізували сина, а батьку його самого страшнувато було відпускати – то й пішов разом із сином у свої «під 50». З березня служать – батько водієм, а син у штабі. До речі, в зону АТО їх ще не відправили - готують. Це я з приводу страхів, що всіх зразу женуть під кулі…

Мого однокурсника, якому теж «під 50», мобілізували, як старшого лейтенанта. З посади редактора районної газети у Вінницькій області. Буде в армії займатися вихованням молодих солдатів. Міг би «відкрутитися», але спокійно зібрався, попрощався з дружиною та дітьми, дав настанови колективу і прийшов у військкомат.

Але загалом не секрет: після року війни мобілізація у військо йде складно. І причиною є не тільки втома від війни. Як на мене, головною причиною є відсутність мобілізації до війни всього суспільства, що йде від вищого керівництва. Якщо згори українці чують, що силою окупантів не перемогти, що в Мінську ведуть переговори від України Кучма, Медведчук та Шуфрич, яких насправді треба судити за цю війну – то який буде запал воювати?

А головне: у суспільстві не створено дієву атмосферу війни. Справа не в тому, що під час війни у тилу люди сидять - веселяться у ресторанах і кафешках: точно так було і під час другої світової по обидва боки далеко від фронту. Справа у тому, що влада, медіа, громадські організації та партії (крім волонтерів) не формують відчуття ліктя з фронтовиками, з біженцями. Нема аналізу стану Росії, що веде з нами війну і вже навіть у Чернігові починає в розмовах попахувати проросійський душок …Зрештою, люди вже втомилися кожного ранку бігти до монітора комп’ютера, залипати вухами в радіоприймач чи очима в новинний випуск телевізора. Хочеться перемоги – рішучої, швидкої і, бажано, безкровної. Але так не буває…

Відомий публіцист Юрій Макаров так відповів на бажання швидше рушити в бій з москалями: « Проти нас друга за потужністю армія світу, самим героїзмом її не подолати. Європа за нас не воюватиме. Вона й за себе не хоче. І Вашингтонський обком не поспішає нас озброїти, ми для нього не були в пріоритетах перед Майданом, хай там що собі думають у Москві, й не є зараз».

Вихід він бачить у постійному нарощуванні української військової потуги, а для цього треба пройти всім придатним чоловікам через мобілізацію. Через розуміння суті ворога, який веде небувалу в історії гібридну війну. Он навіть американські інструктори, після піврічного навчання українських воїнів, зізнаються, що а) це українці можуть навчити американців, які ніколи не були під «Градами», б) насправді українська армія не розуміє своєї сили – вона могла би дійти якщо не до Москви, то до Ростова точно, як це пообіцяв, наполошивши росіян, новий голова Луганської військово-цивільної адміністрації Георгій Тука. Москви нам не треба, але свого не віддамо. «Українці завжди повертаються за своїм» - підмітив колись чеченський генерал і президент Джохар Дудаєв. Він служив у Полтаві – тож знає…

А для цього треба подолати страх. Страх перед кулями, вибухами. Страх перед Росією, велич якої яскраво показана у падіннях ракет, що не можуть злетіти, у літаках, що падають без українських пострілів по них у глибинах російської території, зрештою, у тому, що вся потуга російської армії не може рушити далі Донецька і Луганська. І таки не через європейські санкції, бо російські танки і «Гради» прямо від санкцій не залежить. Не можуть рушити через українське військо.

Мені здається, що мої земляки швидше подолали страх, ніж, скажімо, галичани, де рівень мобілізації чи й дотягує до 50 відсотків плану, тоді як на Чернігівщині – 100! Галичани, що хваляться своїм «П’ємонтом», своїми дідами – упівцями, блідо виглядають перед чернігівцями. Бо недарма нас, Україну Наддніпрянську, там звуть Великою Україною. Тож і доля України в протистоянні з російським агресором вирішується саме чернігівцями, сумчанами, черкащанками, житомирянами, вінничанами …

…Коли почалася війна, Андрій- комп’ютерник тричі просився на фронт і Чернігівський військкомат йому відмовляв. Андрій дивувався: «Невже на війні не потрібні снайпери?!» Це його армійська спеціалізація. Зрештою, мало не силою впросився. Уже рік відвоював у найбільш гарячих точках. Повернувся контуженим, але з почуттям виконаного обов’язку і, коли треба, знову готовий воювати. Бо він українець. І не хоче ніякого облудного «руського міра». А ви?

Голова обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Василь ЧЕПУРНИЙ, Чернігівщина: події і коментарі