Ми, жінки...

Коли видихаєш від напруженого дня, газетних рядків, фондів, генераторів, берців і ще бозна-чого, що валилось тобі на голову протягом останніх тижнів, і раптом з'являється пара вільних вечірніх годин, просто гортаєш стрічку ФБ, намагаючись ні про що не думати.

І все ж думати починаєш. Із задоволенням. Бо це про тебе. Бо жінка залишається жінкою попри війну. Навіть якщо для цього в неї є лише пара годин раз на кілька тижнів)))

«…Ми вже не боїмося не сподобатися. Бути не відповідними. Не знати. Не встигнути. Чи не вміти пекти «Наполеон». Готувати плов. Правильно малювати стрілки. Перепитувати. Виглядати безглуздо.

Нам є що вдягнути влітку. Восени також. І одяг взагалі не проблема.

В нашому житті все менше прогалин. Вже не страшно йти не по прямій. Можна й криво. Знаємо, що красиво – це всередині.

Ми не боїмося сивини. Зморшок.

Нам вже пізно боятися, хто що подумає. Колеги. Люди.

Нам давним-давно байдуже чи мите. Чи чищене. З глютеном чи без. Їмо те, що любимо. Інколи й вночі. І нам зовсім не соромно.

Ми знаємо, що келих вина не зашкодить. Бо шкодить – не дихати. Забороняти собі. Не хотіти.
Нам байдуже - прийшов він о 18:30 чи 21:00. Якщо він кохає. І поспішає. Головне – він є.

Ми вже не боїмося бути самі. Вміємо не бачити того, хто не помічає. Йти від того, хто відштовхує.
Нам є що сказати. Про що мовчати. Про що молитися. У нас все від душі. Нам не страшно виглядати божевільними. Товстими. Худими.

Ми давно перестали скидатися. І почали бути. Робити те, що любимо. Любити того, хто любить. Говорити прямо. Не накручувати. Кучері. Себе. Не випрямляти локони. Дивитися крізь пальці на дурнів. Прислухатися до тиші.
Ми цінуємо час. Ранок. День. Ніч. Не змушуємо доньок. Не повчаємо синів. Ми зайняті справою. Своєю. Вміємо бути з собою. І собою.

Ми – жінки, яким вже пізно боятися...

Марина СТЕПАНЧЕНКО