Марш - кидок
Сьогодні неділя. І велике свято - Різдво. І наші старші побратими зробили нам справжній сюрприз: марш кидок на 16 км. В повній амуніції і повними рюкзаками. Головним подарунком було, насправді, те, що ми, все ж таки, йшли пішки. Нашим інструктором був Дроїд. Він досвідчений воїн.
Ми всі пропустили час збору о 9:00 на ґанку нашого будинку. Хтось побіг на офіс, бо там був його бронік і шолом. Хтось вийшов на три хвилини пізніше. Я чув як рівно в 9:00 у Дроїда задзвенів будильник. В цей момент Лука подзвонив мені і попросив взяти захисні окуляри із його шухляди. Коли я через пару хвилин вийшов на вулицю, Дроїда вже не було. Він зник. Я побачив Токіо, що стояв поряд зі своєю машиною, прогріваючи її. Він сказав, що бачив, як Дроїд вийшов, але куди рушив - не мав жодного поняття. Я почав нервувати, бо Кльопа ще збирався. Мені думалось, що всі якось більш відповідальніше організуються, тому не знав шо робить. Цивільним «інколи» буває важко вийти вчасно. А на війні, мені здається, це вкрай важливо.
Врешті решт, всі зібралися біля офісу і рушили в бік полігону.
Ранок був сонячний. За ніч випав чистий і пухкий сніжок. Небо, наче, почуло молитви вірян і додало трохи святковості: сніг вкрив оголені дерева, порожні вулиці і розбомблені будинки. В такому світлі все нагадувало декорації фільму, в якому ми - «спецура», шо йшла на завдання.
Ми проходили по алеї, яка губилася серед монохромних будівель. Навколо нікого не було. Вся інфраструктура тут - це пару-тройку магазинів, декілька відділень пошти, боулінг з більярдом і номера таксі, написані від руки на А4 і дбайливо розклеєні у постарілих від часу файліках біля магазинів. Магазини і поштові відділення - це пульсуючі острівці життя, навколо яких лише наслідки бомбардувань, що винищили історію цього місця.
Вчора я вийшов з офісу раніше всіх. На небі дозрівав повний місяць. Ліхтарів тут немає. Я зупинився, щоб зізвонитися з другом і спіймав себе на думці: ніби я тут зовсім один, а всі кудись зникли від тихого апокаліпсису. Хоча, навряд, він був тихим. Рік тому тут було дуже голосно і гаряче. А зараз все стало на паузу, в якій буття перетворилось на суто військові взаємовідносини цивільного населення, яке вимушено вдягнуло форму.
В цьому постаполіптичному різдвяному пейзажі нам назустріч по вулиці, де, окрім нас з автоматами нікого не було, я побачив сімʼю. Вони йшли спокійно по нечищеній від снігу алеї. Тут нікому чистити сніг. Тут, навіть, у звичайному дворі можна легко побачити табличку «МІНИ».
Ця сімʼя складалась із чотирьох: чоловік, жінка молодшого віку і двоє дівчаток. Наймолодша з них в рожевому пуховику радісно підстрибувала поряд з дідом, сестрою і мамою. Це стало зрозумілим, коли вони наблизились ближче. Звідки вони тут, куди вони йдуть? Мабуть, що в магазин, готуватися до Святкової вечері. Ми порівнялися, але не привіталися, бо уважно слухали Дроїда.
В кожного з нас була зброя. Скеля впевнено ніс свою “арку” (АR-15, зброя натівського зразка). Він був, як завжди, спокійним і усміхненим. Для нього, як і для Дроїда, сьогодні нічого особливого не відбувалося - звичайна прогулянка постріляти. Скеля на війні з 2014 року. В нашому відділі він займається анімацією.
Кльопа ніс цинк у рюкзаку - це такий великий і важкий ящик з набоями. Вони хоч і пролежали більше 40 років, проте їх досі можна використовувати. В такому ящику мої баба з дідом вирощували розсаду для дачі. Я памʼятаю цей колір і форму. Вони мені подобались з дитинства. Звідки вони були у моїх баби з дідом?
Мій дід по материнській лінії підполковник залізнодорожих військ і дитя війни. А баба – дружина військового. Вони вчилися в одному класі, прожили все життя разом і дуже голосно хропіли. Це один із яскравих моментів сімейних дачних вилазок на сільськогосподарські роботи в Замглай. Виявляється, я теж дуже голосно хроплю. Бо Кльопа витримав тіко тиждень зі мною в одній кімнаті. Потім я переїхав.
Кльопа з Ужгорода. Він найдосвідченіший із нас, «зелених». Сьогодні зранку до виходу я розмовляв зі своїм татом і він назвав мене саме так в контексті моєї ситуації з формою в перші дні перебування тут. Я, навіть, не міг подумати, що це може так розсмішити його. Може, татові згадалась якась ситуація, коли він був сам іще «зеленим» в армії.
Кльопа ніс АК Дроїда і цинк в рюкзаку. Дроїд і Скеля розповідали, як саме треба поводитися в групі, що йде по звільненому місту на зачистку, і які є особливості у вуличних бойових діях. Я слухав дуже уважно, намагаючись запамʼятовувати кожну деталь розповіді, і уявляв, що нас в якомусь американському фільмі на самому його початку, коли режисер тіко привіткриває головну історію і знайомить глядача з її персонажами. А глядач вдивляється і чекає далі якогось єкшена. Ми його не чекали. Він і так був навколо.
Я йшов з іграшковим автоматом, майже таким як у Скелі. Це була зброя для страйкболу, яку перед виходом видав мені Дроїд. Вони тренувались на таких, коли відпрацьовували роботу в двійках. На моїй «арці» були наклеєні рожеві єдинороги в казкових райдугах. Особисто мені подобається такий життєвий контраст і гумор побратима.
Лука йшов зі своєю камерою. Нікому із нас, «зелених», ще не видали зброю. Токіо свій АК залишив в багажнику і поїхав на полігон машиною. Йому потрібно було завести нашого фотографа на зйомку і поспілкуватися з журналістами, які під кінець року всі, як скажені, забажали відвідати бойові позиції.
Лука знімає фільм. Каже, що я готовий герой для цієї документалки. Я не проти. Я вважаю його своїм другом. Це він привів мене сюди. В наш медіа відділ. І я йому дуже вдячен за це.
Тацит йшов високим, худим і самовпевненим. Він наймолодший з нас. Він пише файні тексти і дуже добре знається на світовій історії. Чомусь, мені здається, шо в нього був найлегший рюкзак з усіх. Може тому в ньому на зворотньому шляху виявися цинк з патронами. Бо Дроїд теж це зрозумів. Він взагалі все розуміє і нічого не каже. Просто дає тобі можливість здогадатися самому чи натупіть, якщо не встигнеш спитати.
Нарешті, ми вийшли на дорогу. До полігону залишалось іти дві третини шляху. Всі намагались тримати дистанцію між собою, передавали команди по типу «стоп» і «небезпека на третю годину». Найважче було вставати з одного коліна, а найстрашніше - команда «граната», бо тоді треба лягати обличчям в сніг. Добре, що він вкривав собою вчорашню відлигу.
Повз нас їздили військові автомобілі, а ми прямували гордим десантом один за одним, озираючись і контролюючи свій сектор уваги. Я згадував, як колись їздив по країні автостопом. Тоді так само було багато машин і тіко рідкісні водії звертали на мене увагу. Правда, по дорозі назад, коли ми вже майже повернулись домів і входили у місто, біля нас зупинився грязнючий пікап з двома військовими. Їх точно було двоє, бо коли бокове скло опустилось, я помітив дві баночки з енергетиком на бортовій панелі.
- Хлопці - вас підкинуть ? - сказав один із військових.
Машина була праворульною, тож то, мабуть, він запропував побратиму зупинитися поряд з нами. Кльопа і Дроїд подякували хлопцям і пояснили, що у нас марш кидок і ми вже майже його закінчили. Хлопці уважно подивились на кожного з нас і з розумінням поїхали далі.
Насправді, мені було не дуже важко. Може, тому шо я вже майже місяць ходжу до спорт залу. На базі є кімната, в яку хлопці з бригади своїми силами назбирали потрібний інвентар. Там є все необхідне. Мені подобається, що на роботі є вільний час, щоб заскочити туди потренуватися - згадати ті часи, коли ми кожен вечір виходили з братом і старшаками на турніки.
Мій брат все життя - військовий. Дослужився до підполковника. Якби це не звучало, але я радий, що завдяки війні повернув собі той рівень задоволення від спорту, який був недоступним в цивільному житті. Бо я робив вибір підсвідомого руйнування, замість того, щоб просто кожен день займатися собою. Якщо згадати, то я знаходив купу причин і завжди відкладав це на потім - синдром відкладеного життя, привіт - але я завжди знав, що цей момент настане. Шкода, що пазли сходяться за таких екстримальних умов.
- А довго ще ? - спитав Тацит.
Дроїд мовчки йшов попереду, час від часу обертаючись, щоб контролювати відстань між нами.
- А як ти думаєш чи довго ? - перепитав він.
- Я думаю, що вже скоро - відповів Тацит.
- Чого питаєш тоді? - сказав Дроїд і відвернуся іти далі.
І дійсно, зліва біля дороги височіла дивної форми сосна, яку я помітив ще перший раз, коли ми їздили сюди на машині. Стало зрозуміло, шо ми вже поряд з полігоном.
Тут біля нас проїхала якась велика машина - таку я ще не бачив тут. Її вкривала величезна маскувальна сітка. У машини була якась унікальна конструкція. Тацит радісно закричав під гул від неї — так само я кричав, коли стопив на дорозі, а поряд пролітала чергова фура. Я обернувся і подивився на нього, не розуміючи, чого він заволав.
- Це шведська САУ «Аrcher». Нам передали їх лише у кількості 8 штук. Вау.
Стало зрозуміло, чому саме зрадів Тацит. Звідки він це все знає?
На полігоні нікого не було. Лише Токіо чекав на нас у машині. Він вийшов з неї вже в повній бойовий готовності. А в кінці роботи запропонував цукерок і бананів, якщо хтось зголоднів під час дороги сюди. Його борода робить його схожим на Санту, тіко у нього вона чорна-сіра. В ній дуже багато сивих волосин. Мені здається, в них накоплений його досвід. І не тільки військовий. Він дуже добра людина.
Ми розбились на пари. Тацит з Кльопою, я з Лукою. І почали відпрацьовувати злагодження. Спочатку стріляли по два патрони. Найважче для мене було бігти до мішені і назад - два постріли стоячи; знов біжиш до мішені і назад, два постріли з коліна і знов біжиш туди і назад - два постріли лежачи, і заключні два постріли стоячи, після того я знову збігаєш до мішені і назад. Збираєш магазини і передаєш наступній двійці.
Коли ми ще йшли на полігон, то я ніяк не міг сфокусуватися, шо це все не дитячий шкільний похід на НВП, хоч на мені і був «іграшковий» автомат. В країні війна і це все як мінімум 9 років по-справжньому. Мозок, наче, відключався від реальності, всі мої рухи на команди Дроїда були якимось несправжніми, наче як дитинстві, коли ми з хлопцями грали у війну.
Я памʼятаю, що в мене від брата залишилось багато іграшкової «зброї», тому я був основним її постачальником для пацанів з двору. Тепер я іду по деокупованій території в броніку і шоломі, з важким рюкзаком – пофіг, що там ноут, два фотоапарата, термос з чаєм і пару додаткових обʼєктів - я на війні. Але чому досі не можу це усвідомити?
В цей раз я стріляв з «калаша». Після першого разу на полігоні я поклав беруші в куртку, щоб вони завжди були зі мною. Мені вже не було страшно від голосної «арки» з якої відпрацьовував свої задачі друже Скеля. Мені не було ніяково падати на землю чи присідати і стріляти з коліна. Я все ще не знав, як правильно наводитись на ціль, бо інші то все знають і, мабуть, думали, що такі очевидні речі і мені відомі. Але я поцілював і бачив це, хоч більшість пострілів не давали розуміти Токіо куди саме і чому я потрапляю.
Я, начебто, кудись поспішав, але пальці вже спокійно вставляли патрони в магазин. Я, начебто, ніколи не хотів тримати в руках зброю, але кожен раз намагався сфокусуватися на своєму диханні, щоб зробити влучний постріл на видоху, як казав Токіо. Мені не було страшно, мені не було боляче від цих вбивственних звуків - я нічого особливого не відчував, але при цьому - відчував усе навколо. Поза тим, ким я завжди уявляв себе. Навіть, коли Дроїд кинув спражню світло-шумову гранату, я просто знову впав в сніг, не дивлячись звідки йшов вибух. Коли граната розірвалась по-справжньому я, навіть, не здивувався цьому.
Приємно було побачити нашого командира, коли він приїхав до нас під час тренування. У виразі його обличчя був якийсь сум, сум за чимось чи за кимось. ВВ воює з 2015 року. В його пості в Інстаграм, де він поставив поряд два своїх портрети - один за 2015, другий за 2023 - стільки змін в обличчі, що я, навіть, і не уявляю скіко всього йому довелося прожити за цей час. Але його очі залишись такими ж. Погляд став сумнішим, але розуміння того, що весь цей час продовжує відбуватися, не змінилося.
Мені було соромно перед ним, коли я, вдруге зʼявившись на полігоні, по «зеленості»своїй наводив дуло на своїх побратимів. Ну і що, що він на запобіжнику, ну і що, що твоє тіло не слухається, а, точніше, не знає механіку дій при поводженні зі зброєю. Це все не гра, це все - можлива смерть людини - випадкова чи спеціальна. Це все дуже незвично і дуже серйозно. Так я прочитав його погляд, коли ми дивились в очі один одному. І він дивився в мої так довго, ніби хотів зрозуміти - чи розумію я про що він каже. Ми з ним ровесники.
Чомусь завжди так: дорога назад здається набагато коротшою. Може, тому що назад вона вже стає рідною дорогою домів. Скеля з Токіо поїхали назад на машині. Токіо спеціально їхав повільно прямо напроти нас, їв яблуко, посміхався і запрошував Дроїда доєднатися до них в теплі і комфорті. Дроїд відмовився.
Всі йшли трохи повільніше і більш втомлено. Лука багато співав по дорозі. Знову пішов сніг під свинцево-сірими важкими хмарами. Я допоміг Тациту. Ми помінялися рюкзаками, але це наврядче сильно його врятувало. Бо мій фоторюкзак важив майже так само як і його з цинком.
На наступні вихідних вже Новий рік. А я, наче, тіко вчора сюди приїхав. Мій старший брат каже, що армія - це своєрідний вимір, в якому час йде зовсім інакше, ніж в цивільному житті. Уявляю, який подарунок нас чекає від старших побратимів. Дай Боже, якщо ми просто побіжим. І бажано - вже без рюкзаків.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
Ми всі пропустили час збору о 9:00 на ґанку нашого будинку. Хтось побіг на офіс, бо там був його бронік і шолом. Хтось вийшов на три хвилини пізніше. Я чув як рівно в 9:00 у Дроїда задзвенів будильник. В цей момент Лука подзвонив мені і попросив взяти захисні окуляри із його шухляди. Коли я через пару хвилин вийшов на вулицю, Дроїда вже не було. Він зник. Я побачив Токіо, що стояв поряд зі своєю машиною, прогріваючи її. Він сказав, що бачив, як Дроїд вийшов, але куди рушив - не мав жодного поняття. Я почав нервувати, бо Кльопа ще збирався. Мені думалось, що всі якось більш відповідальніше організуються, тому не знав шо робить. Цивільним «інколи» буває важко вийти вчасно. А на війні, мені здається, це вкрай важливо.
Врешті решт, всі зібралися біля офісу і рушили в бік полігону.
Ранок був сонячний. За ніч випав чистий і пухкий сніжок. Небо, наче, почуло молитви вірян і додало трохи святковості: сніг вкрив оголені дерева, порожні вулиці і розбомблені будинки. В такому світлі все нагадувало декорації фільму, в якому ми - «спецура», шо йшла на завдання.
Ми проходили по алеї, яка губилася серед монохромних будівель. Навколо нікого не було. Вся інфраструктура тут - це пару-тройку магазинів, декілька відділень пошти, боулінг з більярдом і номера таксі, написані від руки на А4 і дбайливо розклеєні у постарілих від часу файліках біля магазинів. Магазини і поштові відділення - це пульсуючі острівці життя, навколо яких лише наслідки бомбардувань, що винищили історію цього місця.
Вчора я вийшов з офісу раніше всіх. На небі дозрівав повний місяць. Ліхтарів тут немає. Я зупинився, щоб зізвонитися з другом і спіймав себе на думці: ніби я тут зовсім один, а всі кудись зникли від тихого апокаліпсису. Хоча, навряд, він був тихим. Рік тому тут було дуже голосно і гаряче. А зараз все стало на паузу, в якій буття перетворилось на суто військові взаємовідносини цивільного населення, яке вимушено вдягнуло форму.
В цьому постаполіптичному різдвяному пейзажі нам назустріч по вулиці, де, окрім нас з автоматами нікого не було, я побачив сімʼю. Вони йшли спокійно по нечищеній від снігу алеї. Тут нікому чистити сніг. Тут, навіть, у звичайному дворі можна легко побачити табличку «МІНИ».
Ця сімʼя складалась із чотирьох: чоловік, жінка молодшого віку і двоє дівчаток. Наймолодша з них в рожевому пуховику радісно підстрибувала поряд з дідом, сестрою і мамою. Це стало зрозумілим, коли вони наблизились ближче. Звідки вони тут, куди вони йдуть? Мабуть, що в магазин, готуватися до Святкової вечері. Ми порівнялися, але не привіталися, бо уважно слухали Дроїда.
В кожного з нас була зброя. Скеля впевнено ніс свою “арку” (АR-15, зброя натівського зразка). Він був, як завжди, спокійним і усміхненим. Для нього, як і для Дроїда, сьогодні нічого особливого не відбувалося - звичайна прогулянка постріляти. Скеля на війні з 2014 року. В нашому відділі він займається анімацією.
Кльопа ніс цинк у рюкзаку - це такий великий і важкий ящик з набоями. Вони хоч і пролежали більше 40 років, проте їх досі можна використовувати. В такому ящику мої баба з дідом вирощували розсаду для дачі. Я памʼятаю цей колір і форму. Вони мені подобались з дитинства. Звідки вони були у моїх баби з дідом?
Мій дід по материнській лінії підполковник залізнодорожих військ і дитя війни. А баба – дружина військового. Вони вчилися в одному класі, прожили все життя разом і дуже голосно хропіли. Це один із яскравих моментів сімейних дачних вилазок на сільськогосподарські роботи в Замглай. Виявляється, я теж дуже голосно хроплю. Бо Кльопа витримав тіко тиждень зі мною в одній кімнаті. Потім я переїхав.
Кльопа з Ужгорода. Він найдосвідченіший із нас, «зелених». Сьогодні зранку до виходу я розмовляв зі своїм татом і він назвав мене саме так в контексті моєї ситуації з формою в перші дні перебування тут. Я, навіть, не міг подумати, що це може так розсмішити його. Може, татові згадалась якась ситуація, коли він був сам іще «зеленим» в армії.
Кльопа ніс АК Дроїда і цинк в рюкзаку. Дроїд і Скеля розповідали, як саме треба поводитися в групі, що йде по звільненому місту на зачистку, і які є особливості у вуличних бойових діях. Я слухав дуже уважно, намагаючись запамʼятовувати кожну деталь розповіді, і уявляв, що нас в якомусь американському фільмі на самому його початку, коли режисер тіко привіткриває головну історію і знайомить глядача з її персонажами. А глядач вдивляється і чекає далі якогось єкшена. Ми його не чекали. Він і так був навколо.
Я йшов з іграшковим автоматом, майже таким як у Скелі. Це була зброя для страйкболу, яку перед виходом видав мені Дроїд. Вони тренувались на таких, коли відпрацьовували роботу в двійках. На моїй «арці» були наклеєні рожеві єдинороги в казкових райдугах. Особисто мені подобається такий життєвий контраст і гумор побратима.
Лука йшов зі своєю камерою. Нікому із нас, «зелених», ще не видали зброю. Токіо свій АК залишив в багажнику і поїхав на полігон машиною. Йому потрібно було завести нашого фотографа на зйомку і поспілкуватися з журналістами, які під кінець року всі, як скажені, забажали відвідати бойові позиції.
Лука знімає фільм. Каже, що я готовий герой для цієї документалки. Я не проти. Я вважаю його своїм другом. Це він привів мене сюди. В наш медіа відділ. І я йому дуже вдячен за це.
Тацит йшов високим, худим і самовпевненим. Він наймолодший з нас. Він пише файні тексти і дуже добре знається на світовій історії. Чомусь, мені здається, шо в нього був найлегший рюкзак з усіх. Може тому в ньому на зворотньому шляху виявися цинк з патронами. Бо Дроїд теж це зрозумів. Він взагалі все розуміє і нічого не каже. Просто дає тобі можливість здогадатися самому чи натупіть, якщо не встигнеш спитати.
Нарешті, ми вийшли на дорогу. До полігону залишалось іти дві третини шляху. Всі намагались тримати дистанцію між собою, передавали команди по типу «стоп» і «небезпека на третю годину». Найважче було вставати з одного коліна, а найстрашніше - команда «граната», бо тоді треба лягати обличчям в сніг. Добре, що він вкривав собою вчорашню відлигу.
Повз нас їздили військові автомобілі, а ми прямували гордим десантом один за одним, озираючись і контролюючи свій сектор уваги. Я згадував, як колись їздив по країні автостопом. Тоді так само було багато машин і тіко рідкісні водії звертали на мене увагу. Правда, по дорозі назад, коли ми вже майже повернулись домів і входили у місто, біля нас зупинився грязнючий пікап з двома військовими. Їх точно було двоє, бо коли бокове скло опустилось, я помітив дві баночки з енергетиком на бортовій панелі.
- Хлопці - вас підкинуть ? - сказав один із військових.
Машина була праворульною, тож то, мабуть, він запропував побратиму зупинитися поряд з нами. Кльопа і Дроїд подякували хлопцям і пояснили, що у нас марш кидок і ми вже майже його закінчили. Хлопці уважно подивились на кожного з нас і з розумінням поїхали далі.
Насправді, мені було не дуже важко. Може, тому шо я вже майже місяць ходжу до спорт залу. На базі є кімната, в яку хлопці з бригади своїми силами назбирали потрібний інвентар. Там є все необхідне. Мені подобається, що на роботі є вільний час, щоб заскочити туди потренуватися - згадати ті часи, коли ми кожен вечір виходили з братом і старшаками на турніки.
Мій брат все життя - військовий. Дослужився до підполковника. Якби це не звучало, але я радий, що завдяки війні повернув собі той рівень задоволення від спорту, який був недоступним в цивільному житті. Бо я робив вибір підсвідомого руйнування, замість того, щоб просто кожен день займатися собою. Якщо згадати, то я знаходив купу причин і завжди відкладав це на потім - синдром відкладеного життя, привіт - але я завжди знав, що цей момент настане. Шкода, що пазли сходяться за таких екстримальних умов.
- А довго ще ? - спитав Тацит.
Дроїд мовчки йшов попереду, час від часу обертаючись, щоб контролювати відстань між нами.
- А як ти думаєш чи довго ? - перепитав він.
- Я думаю, що вже скоро - відповів Тацит.
- Чого питаєш тоді? - сказав Дроїд і відвернуся іти далі.
І дійсно, зліва біля дороги височіла дивної форми сосна, яку я помітив ще перший раз, коли ми їздили сюди на машині. Стало зрозуміло, шо ми вже поряд з полігоном.
Тут біля нас проїхала якась велика машина - таку я ще не бачив тут. Її вкривала величезна маскувальна сітка. У машини була якась унікальна конструкція. Тацит радісно закричав під гул від неї — так само я кричав, коли стопив на дорозі, а поряд пролітала чергова фура. Я обернувся і подивився на нього, не розуміючи, чого він заволав.
- Це шведська САУ «Аrcher». Нам передали їх лише у кількості 8 штук. Вау.
Стало зрозуміло, чому саме зрадів Тацит. Звідки він це все знає?
На полігоні нікого не було. Лише Токіо чекав на нас у машині. Він вийшов з неї вже в повній бойовий готовності. А в кінці роботи запропонував цукерок і бананів, якщо хтось зголоднів під час дороги сюди. Його борода робить його схожим на Санту, тіко у нього вона чорна-сіра. В ній дуже багато сивих волосин. Мені здається, в них накоплений його досвід. І не тільки військовий. Він дуже добра людина.
Ми розбились на пари. Тацит з Кльопою, я з Лукою. І почали відпрацьовувати злагодження. Спочатку стріляли по два патрони. Найважче для мене було бігти до мішені і назад - два постріли стоячи; знов біжиш до мішені і назад, два постріли з коліна і знов біжиш туди і назад - два постріли лежачи, і заключні два постріли стоячи, після того я знову збігаєш до мішені і назад. Збираєш магазини і передаєш наступній двійці.
Коли ми ще йшли на полігон, то я ніяк не міг сфокусуватися, шо це все не дитячий шкільний похід на НВП, хоч на мені і був «іграшковий» автомат. В країні війна і це все як мінімум 9 років по-справжньому. Мозок, наче, відключався від реальності, всі мої рухи на команди Дроїда були якимось несправжніми, наче як дитинстві, коли ми з хлопцями грали у війну.
Я памʼятаю, що в мене від брата залишилось багато іграшкової «зброї», тому я був основним її постачальником для пацанів з двору. Тепер я іду по деокупованій території в броніку і шоломі, з важким рюкзаком – пофіг, що там ноут, два фотоапарата, термос з чаєм і пару додаткових обʼєктів - я на війні. Але чому досі не можу це усвідомити?
В цей раз я стріляв з «калаша». Після першого разу на полігоні я поклав беруші в куртку, щоб вони завжди були зі мною. Мені вже не було страшно від голосної «арки» з якої відпрацьовував свої задачі друже Скеля. Мені не було ніяково падати на землю чи присідати і стріляти з коліна. Я все ще не знав, як правильно наводитись на ціль, бо інші то все знають і, мабуть, думали, що такі очевидні речі і мені відомі. Але я поцілював і бачив це, хоч більшість пострілів не давали розуміти Токіо куди саме і чому я потрапляю.
Я, начебто, кудись поспішав, але пальці вже спокійно вставляли патрони в магазин. Я, начебто, ніколи не хотів тримати в руках зброю, але кожен раз намагався сфокусуватися на своєму диханні, щоб зробити влучний постріл на видоху, як казав Токіо. Мені не було страшно, мені не було боляче від цих вбивственних звуків - я нічого особливого не відчував, але при цьому - відчував усе навколо. Поза тим, ким я завжди уявляв себе. Навіть, коли Дроїд кинув спражню світло-шумову гранату, я просто знову впав в сніг, не дивлячись звідки йшов вибух. Коли граната розірвалась по-справжньому я, навіть, не здивувався цьому.
Приємно було побачити нашого командира, коли він приїхав до нас під час тренування. У виразі його обличчя був якийсь сум, сум за чимось чи за кимось. ВВ воює з 2015 року. В його пості в Інстаграм, де він поставив поряд два своїх портрети - один за 2015, другий за 2023 - стільки змін в обличчі, що я, навіть, і не уявляю скіко всього йому довелося прожити за цей час. Але його очі залишись такими ж. Погляд став сумнішим, але розуміння того, що весь цей час продовжує відбуватися, не змінилося.
Мені було соромно перед ним, коли я, вдруге зʼявившись на полігоні, по «зеленості»своїй наводив дуло на своїх побратимів. Ну і що, що він на запобіжнику, ну і що, що твоє тіло не слухається, а, точніше, не знає механіку дій при поводженні зі зброєю. Це все не гра, це все - можлива смерть людини - випадкова чи спеціальна. Це все дуже незвично і дуже серйозно. Так я прочитав його погляд, коли ми дивились в очі один одному. І він дивився в мої так довго, ніби хотів зрозуміти - чи розумію я про що він каже. Ми з ним ровесники.
Чомусь завжди так: дорога назад здається набагато коротшою. Може, тому що назад вона вже стає рідною дорогою домів. Скеля з Токіо поїхали назад на машині. Токіо спеціально їхав повільно прямо напроти нас, їв яблуко, посміхався і запрошував Дроїда доєднатися до них в теплі і комфорті. Дроїд відмовився.
Всі йшли трохи повільніше і більш втомлено. Лука багато співав по дорозі. Знову пішов сніг під свинцево-сірими важкими хмарами. Я допоміг Тациту. Ми помінялися рюкзаками, але це наврядче сильно його врятувало. Бо мій фоторюкзак важив майже так само як і його з цинком.
На наступні вихідних вже Новий рік. А я, наче, тіко вчора сюди приїхав. Мій старший брат каже, що армія - це своєрідний вимір, в якому час йде зовсім інакше, ніж в цивільному житті. Уявляю, який подарунок нас чекає від старших побратимів. Дай Боже, якщо ми просто побіжим. І бажано - вже без рюкзаків.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |