Малоросійські штампи художнього музею
ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ
Ірина Костенко, Марина Остапенко
Ми відвідали 4 екскурсії у Національному художньому музеї України (НХМУ). І дійшли несподіваного висновку: якби Модільяні чи то Гоген, чи то Клімт були українськими митцями, а їхні твори представляв НХМУ– світ не знав би цих імен. Річ у тім, що мистецтво конче потребує належної популяризації. А екскурсійний супровід Національного музею дотепер складається із заїжджених малоросійських тез, які принижують художню колекцію (включно з правдивими шедеврами) до відповідного – провінційного – рівня сприйняття.
Музейники замовчують (чи не знають?) цілий пласт інформації, який є незаперечним свідченням європейського і світового визнання багатьох українських митців, представлених у експозиції.
Наведемо лише декілька прикладів.
1. «Олександр Мурашко – навчався у Петербурзі, трагічно загинув у Києві, за кордоном написав низку робіт», – повідомляють екскурсоводи.
І жодного слова про навчання і в Мюнхені, і в Парижі, і про величезний успіх та славу, які здобув український художник у Європі на початку ХХ століття. Мистецтвознавець Федір Ернст називав Мурашка «першим і справжнім європейцем в українському мистецтві ХХ століття, що підносив нашу мистецьку культуру на дуже високий щабель».
вропа почула про Мурашка 1909 року. На Міжнародній виставці в Мюнхені серед тисяч представлених робіт, найкращою було визнано саме «Карусель» Олександра Мурашка, за неї автор отримав золоту медаль.
Далі – більше. Неймовірний успіх супроводжує митця на виставках у Венеції, Відні, Берліні, Амстердамі, Венеції, Кельні, Дюссельдорфі. «Гучна слава Мурашка котилася тогочасною Європою від виставки до виставки», – пишуть історики мистецтва.
Такий фурор став кісткою в горлі московським критикам і вони дорікали Мурашку «європейськістю, відсутністю російської самобутності». Звісно, ці прояви заздрощів мали не більше ніж локальний резонанс.
А чужоземні колекціонери охоче закуповували картини митця і сьогодні вони є окрасою іменитих художніх збірок Амстердама, Нью-Йорка, Берліна, Будапешта та Женеви.
2. Біля картини «Інваліди» Анатоля Петрицького екскурсоводи повідомляють, що автор – «один з фундаторів мистецтва нової доби».
І мовчать, що ця робота була представлена на Венеційській бієнале 1930 року, отримала там надзвичайно високу оцінку і потім кілька років подорожувала Америкою у складі виставки картин, «про які найбільше писала європейська преса».
3. «Використовуючи лінійний ритм та локальний колір, художник досягає монументального звучання твору», – такими мистецтвознавчими викрутасами у музеї представляють роботу Федора Кричевського «Життя».
І жодної згадки, про Венеційську бієнале 1928 року, на якій твір українського художника «став справжньою сенсацією», – стверджує мистецтвознавець Дмитро Горбачов.
Тогочасна італійська преса просто гула, вихваляючи художні достоїнства цієї роботи, і опублікувала понад 40 (!) її репродукцій.
Ми також не почули жодної інформації про успіх і високу оцінку робіт Федора Кричевського на виставках у Варшаві, Чикаго, Нью-Йорка…
Екскурсовод мовчки пройшла повз роботи Олександра Архипенка.
Питаємо:
– А це Архипенко?
– Так, але у нас лише пара робіт. Решта в Америці.
Крапка.
Панове музейники, ну це вже геть невідповідально!
Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти
(скорочено. Повністю читайте тут: https://www.radiosvoboda.org/a/28763085.html)
Ірина Костенко, Марина Остапенко
Ми відвідали 4 екскурсії у Національному художньому музеї України (НХМУ). І дійшли несподіваного висновку: якби Модільяні чи то Гоген, чи то Клімт були українськими митцями, а їхні твори представляв НХМУ– світ не знав би цих імен. Річ у тім, що мистецтво конче потребує належної популяризації. А екскурсійний супровід Національного музею дотепер складається із заїжджених малоросійських тез, які принижують художню колекцію (включно з правдивими шедеврами) до відповідного – провінційного – рівня сприйняття.
Музейники замовчують (чи не знають?) цілий пласт інформації, який є незаперечним свідченням європейського і світового визнання багатьох українських митців, представлених у експозиції.
Наведемо лише декілька прикладів.
1. «Олександр Мурашко – навчався у Петербурзі, трагічно загинув у Києві, за кордоном написав низку робіт», – повідомляють екскурсоводи.
І жодного слова про навчання і в Мюнхені, і в Парижі, і про величезний успіх та славу, які здобув український художник у Європі на початку ХХ століття. Мистецтвознавець Федір Ернст називав Мурашка «першим і справжнім європейцем в українському мистецтві ХХ століття, що підносив нашу мистецьку культуру на дуже високий щабель».
вропа почула про Мурашка 1909 року. На Міжнародній виставці в Мюнхені серед тисяч представлених робіт, найкращою було визнано саме «Карусель» Олександра Мурашка, за неї автор отримав золоту медаль.
Далі – більше. Неймовірний успіх супроводжує митця на виставках у Венеції, Відні, Берліні, Амстердамі, Венеції, Кельні, Дюссельдорфі. «Гучна слава Мурашка котилася тогочасною Європою від виставки до виставки», – пишуть історики мистецтва.
Такий фурор став кісткою в горлі московським критикам і вони дорікали Мурашку «європейськістю, відсутністю російської самобутності». Звісно, ці прояви заздрощів мали не більше ніж локальний резонанс.
А чужоземні колекціонери охоче закуповували картини митця і сьогодні вони є окрасою іменитих художніх збірок Амстердама, Нью-Йорка, Берліна, Будапешта та Женеви.
2. Біля картини «Інваліди» Анатоля Петрицького екскурсоводи повідомляють, що автор – «один з фундаторів мистецтва нової доби».
І мовчать, що ця робота була представлена на Венеційській бієнале 1930 року, отримала там надзвичайно високу оцінку і потім кілька років подорожувала Америкою у складі виставки картин, «про які найбільше писала європейська преса».
3. «Використовуючи лінійний ритм та локальний колір, художник досягає монументального звучання твору», – такими мистецтвознавчими викрутасами у музеї представляють роботу Федора Кричевського «Життя».
І жодної згадки, про Венеційську бієнале 1928 року, на якій твір українського художника «став справжньою сенсацією», – стверджує мистецтвознавець Дмитро Горбачов.
Тогочасна італійська преса просто гула, вихваляючи художні достоїнства цієї роботи, і опублікувала понад 40 (!) її репродукцій.
Ми також не почули жодної інформації про успіх і високу оцінку робіт Федора Кричевського на виставках у Варшаві, Чикаго, Нью-Йорка…
Екскурсовод мовчки пройшла повз роботи Олександра Архипенка.
Питаємо:
– А це Архипенко?
– Так, але у нас лише пара робіт. Решта в Америці.
Крапка.
Панове музейники, ну це вже геть невідповідально!
Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти
(скорочено. Повністю читайте тут: https://www.radiosvoboda.org/a/28763085.html)
| Коментарі (0) |