Львів, якого відгризали пасерби варшавської гієни

… Коли ми поверталися на вокзал аби їхати до Києва, було вже геть темно й грудневий нічний Львів, як це і буває із нічними містами, нагадував відкриту книгу.

Вдень будь-яке місто нагадує закриту книгу. Коли зникає сонце, книга відкривається. Львів не був винятком. Ми перетнули навкіс вже добряче заїнений Єзуїтський сад, який наш друг-львівянин, що зголосився провести нас до вокзалу, називав «городом» та пішли вгору вулицею Листопадового Чину, сама назва якої примусила нас згадати одну із найбільш воїнських та найбільш вправних українських держав минулого століття.

То був рік сторічного ювілею ЗУНР, який галицькі ліберали або проґавили, або відзначили настільки вимушено та бездарно, що це обурювало навіть нашого львівського друга. Я згадував про те, як ірландці відзначали (гідно, стримано та стильно водночас) сторіччя дублінського великоднього повстання, мені хотілося аби сторічний ювілей ЗУНР проходив так само, мої друзі – і киянин, і галичанин – погоджувалися зі мною, але жоден з нас не був здатний хоч якось вплинути на перебіг пісних та кастрованих святкувань.

Ми проходили тими місцями, де рівно сторіччя тому йшли криваві вуличні бої між галичанами та галицькими поляками. Собор Святого Юра знаходився у тій частині Львова, яку (попередньо захопивши вокзал), повільно, але вперто та криваво відгризали тоді пасерби варшавської гієни. Ми наближалися до собору. Там на подвір’ї одягалися у білі сорочки із попелового інею скульптури Пінзеля. Апостоли та перші Шептицькі. Україногалицька пучина поглинала польський острів. Сто років тому. Галичани мали б перемогти галицьких поляків. Щось пішло не так. Скульптури Пінзеля на подвір’ї собору нагадували людей, до яких намагається увійти диявол.

Загадковий химерний німець, якого у Львові вважають галичанином був або відьмаком або екзорцистом або відьмаком, що подався ув екзорцисти і я вже вкотре за той недовгий студений день згадав галицького Павіча, якого не існує...

Ігор СКРИПНИК