Ліна Костенко: "Є високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки"

Виступ Ліни Костенко

Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час — це завжди мій час. А легкий час — то я не розумію. Тут мої чорнобильці, моя чорнобильська дорога, рідна моя експедиція казала, як я там збирала невтомно культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони.

Я вам признаюся — це ще для мене була еміграція звідси! І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, отам вона є! Там люди втратили свою малу Батьківщину і полюбили її безмірно.

І от ми зараз тут, на презентації книжки, а в мене — презентація життя. І я вам скажу: відчуття тяжке — з того боку в мене одібрали життя і з цього віднімають, як, зрештою, у всіх нас, у всіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого... Ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави... На жаль, так є, як є. Але що ж, журитись?! Тут було багато слів про поразку. Чи ми програли?! Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул, звичайно, — це все криза, крах, з дистанції часу — так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору! Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба!

За життя можна було б значно більше зробити. У мене був великий проект! Величезний проект! Я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, у драматичних поемах. І так, як знаєте, у мене "Скіфська одіссея" є, і там є такі слова: "Десь тут урвалась пам'ять історична, зате вона навіки золота". Я хотіла оцю нитку пам'яті історичної протягнути через віки, і я той проект робила. Значить, як ви знаєте, у мене є "Древлянський триптих", у мене є та сама "Маруся Чурай", те ж саме "Берестечко", "Дума про братів неазовських". І якраз у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, була графиня Розумовська, Андрій Потебня і так далі — теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити!

І тут настала така щаслива подія — Україна стала незалежною! І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш,.уже нас радянська влада не переслідує, не забороняє — сиди й пиши історію, якісь речі для України! І тут дивне сталося... Раптом-раптом пішли такі якісь флюїди: шістдесятники? — та що там ті шістдесятники зробили? Вони такі-сякі шістдесятники! історія? -ха-ха. патріотизм? -ги-ги.
Може, хтось пам'ятає зі старших, раптом часто так на екрані з'являлася така крилата фраза: "Патриотизм — последнее убежище для негодяев!" А хто ж хоче буть "негодяем", розумієте? І людям щось таке вставляли в голову, і вони послухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається?! Якийсь народ... У той час, коли треба щось таке модернове?! Що це буде?! — Ага! Хай це буде андеґраунд! Їхали-їхали і нікуди не приїхали, тому що андеґраунд — це діло старе, лондонська підземка. Куди ж поїдуть наші письменники?!

Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі і т.д., і т.д., ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу, а потім приходить свобода, незалежна Україна, і ти, не мавши де перевести подих, знову опиняєшся в бозна-якому становищі! Народниця, розумієте?! Взагалі-то, я вам скажу, що ніяка я не народниця — це між нами кажучи, тому що я в тому Чорнобилі, це наймодерніші теми зараз — отакий Чорнобиль!!! Це те, чого в світі немає!

Правда, мене ніхто не чіпав... Мене якось обходили так поштиво... Але ж то, я розумію, флюїди, оці паскудні флюїди у суспільстві!!! І я вирішила, поскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками... Так треба ж теж це з розумом робити. Росіяни, між іншим, мають цілу "теорию вопроса", вони роблять цілі наукові дослідження "Что такое русская "феня"?" або "Русский мат" Ахметової (це наукова дисертація, вона була десь у спецхранах, і правильно роблять, вони дбають про свою мову). У нас же це все перехопили: молодь непідготовлена — заматюкалась. Як я могла на це дивитися?!?! Для них — це був вияв свободи. Ви розумієте, що мали відчути ці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи, і раптом — в умовах свободи я побачила молоду українську літературу, яка матюкалась наввипередки і показувала свою незалежність! І я подумала (я вже не торкаюсь політичних аспектів), я, власне, тоді написала: "Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі"!

І я собі пішла в еміграцію — в Чорнобильську зону — з людьми, яких я безконечно люблю, — це моя Чорнобильська історико-культурологічна експедиція.

Я собі вийшла зі Спілки письменників, бо мені це нудне скиглення, скиглення набридло. І я дуже добре прожила цей час: альбо за своїм письмовим столом і за комп'ютером, альбо в експедиції в Чорнобильській зоні, з рідкісними поїздками в Польщу, Францію, Бургундію! Словом, працювала.

У цей час хтось сказав, що руки опускаються, ніхто нічого вже не хоче. Я цього не розумію, я зараз не бачу поразки. Поразка може бути або в людях, або її не може бути взагалі. Розумієте, є ж високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки. І ми повинні до неї підключитись. Це буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці, бити один одному морди чи робити якісь демарші. Треба бути людьми. І у мене таке враження, що люди скучили за собою. І оце, власне, що ви прийшли усі на якусь одну презентацію, мені здається, що ви самі скучили за собою. Скучили за атмосферою.

Мій чоловік колись мені казав: "Лінусечко, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі!" Українці знають, що вони люблять, узагалі люди знають, що вони люблять.

Оскільки нашим читачам, виявляється, література не потрібна, поезія тим більше не потрібна, у нас можна зачиняти книгарні... ви подивіться на Хрещатик! Ми переживаємо, хтось ходить там, поливають із водометів, на когось пускають газ. Я питаю: куди дивитися влада? Та влада повинна ворухнути мізинцем — і все це припиниться. Воно не припиняється. При тому президенті, думаю... і при цьому, вже закривається... більше так не можна.

Знаючи, що моєму народу ніби вже не потрібна поезія, ніби вже не потрібні історичні романи, я вирішила перейти на сучасну прозу. І я якраз писала прозові свої книги. Коли ж чую, отримую листа від видавництва «Либідь», що вони пропонують мені видати "Берестечко".
Я вам скажу, що "Берестечко" — мені дуже і дуже дорога річ. Вона писалася довго, часом дописувалась. Казали, що це про поразку, а я вам скажу: "Берестечко" ж то не про поразку, воно про перемогу над поразкою. Через що я його й почала писати. Я хотіла написати постаті. Але коли береш постать, треба вибрати якийсь екстремальний момент. І написати. Отак і я з Богданом Хмельницьким. Я вирішила була взяти Берестечко і написати, бо це страшна була поразка. Після цієї поразки спиваються, вішаються. Він же залишився абсолютно самотнім, нікому не потрібним, його вже у Чигирин не пускали і так далі, у нього вже не було війська. Цікаво, як можна було стати на ноги після цього?

Так ви знаєте, ви звернули увагу, що зробив Богдан Хмельницький після страшної своєї поразки? Він женився. І мене це так вразило! Богдан Хмельницький женився! Вони думали, що йому вже абсолютно кінець, а він взяв та й женився. І от оці якісь крила особистого щастя його зігріли... Костомаров же писав, що хто його знає, що там було під Берестечком... може, його особиста трагедія велику зіграла роль у цьому... а що ви думаєте, десь у мене написано — "велику душу теж стрясає дріж". І він був ослаблений..
У приниженні не можна жити і перемагати. Я вам скажу, я думаю, що український народ досі не переміг, тому що він пережив, переживає дуже велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, і він десь загубив у собі гордість. Йому кажуть, що він меншовартісний, він звик... Тільки створили державу, нову українську державу, омріяну... я пам'ятаю, почали всі і навіть, на жаль, наші письменники і всілякі інтелектуали, закликати встати з колін. От стань на коліна для того, щоб встати. Я була обурена.
Вони за радянської влади, у них була "партія очі мої" і "партія серце моє", а потім — вставай, вставай .... Якщо ви повзали, то повзайте далі. А чого ж ви закликаєте людей? А народ спить...

Через що я дуже люблю чорнобильських людей. Там їх жменька залишилась, зараз от будуть поминальні дні, це ж будуть мертві села чорнобильської зони. Приїжджають люди на гробки, на живі цвинтарі коло мертвих сіл... Там ніхто не стоїть на колінах. Люди там сміються, стільки сміху і жартів, і дотепів, як у нашій експедиції, серед тих людей, я ніде не чула. Тому що тут якась така кисла атмосфера. Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей. Люди їх годують...

Мала вийти перша книжка прози. Знаєте, писати прозу важче, ніж вірші. Страшно відповідально, особливо у цей наш час. Скоро вийде та повість. Вона називається "Записки українського самашедшого". Як ви розумієте, в Гоголя "Записки сумасшедшего", а я зробила уточнення, бо українське божевілля — воно специфічне. Бо, скажімо, якщо в Росії манія величі — це хвороба, а в Україні раптом — манія меншовартості. Коли гоголівський сумашедший, він російський сумашедший чиновник, такий сумашедший став королем Фердинандом VІІІ, а як у нас українець уже сумашедший, то він може побігти по стіні, як герой Кафки... На це все треба звернути увагу. Приниження — це все те, чого не можна більше допускати.

Я більше не буду казати нічого. Може, я вам прочитаю кілька віршів вибраної поезії....
Доборолися, добалакалися,
досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що у душу б'ють?
Він чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?

***
Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми —
але у бік безодні…