Хуту і тутсі: "Радіо тисячі пагорбів"
Здавна в РУАНДІ жили дві народності — хуту і тутсі. Розмовляли однією мовою, мали одну культуру й історію, зовні ніяк не різнилися. Хуту були в переважній більшості, а тутсі становили менш як 20% населення.
У 1994 році група радикальних хуту вибили чинного президента Руанди та захопили владу. Хунта вирішила, що найпевніший спосіб утримати владу — це згуртувати всіх хуту в боротьбі проти тутсі. Адже нічого так не "скріплює" народ, як спільний внутрішній ворог.
Але як зробити так, щоб хуту зненавиділи тутсі, з якими вони прожили разом сотні років, мали змішані шлюби та від яких практично не відрізнялися? На той час телевізорів в Африці майже не було, але всі мали радіо. Тоді хунта залучила до завдання радіостанцію «Тисяча пагорбів».
З першого дня на руандійців полилася надзвичайно жорстка пропаганда. Радіоведучі описували тутсі як найнижчу категорію людей, вартих лише смерті. У дію пішли історії, що тутсі хочуть отруїти річки і напасти на хуту, хоча тих було щонайменше вчетверо більше.
Розкрутивши на рівному місці маховик ненависті, військовики почали роздавати охочим хуту величезні мачете, закликаючи негайно вбити всіх тутсі. Почалася різанина. Хуту вбивали своїх сусідів, а потім забирали їхнє майно собі.
Військові та «добровольці» прочісували села і міста в пошуках тутсі й убивали їх на місці, не жаліючи ні жінок, ні дітей. Багатьох тутсі вбили власні колеги, знайомі, колишні друзі або навіть родичі через шлюб.
Оскільки в руандійських паспортах була графа «національність», то тутсі стали викидати свої документи, і тоді пропагандисти почали передавати по радіо «народні прикмети». Мол, тутсі мають прямий тонкий ніс, на відміну від хуту з приплюснутими носами. Дійшло до того, що на блокпостах кожного змушували засунути два пальці в ніс, і якщо ті не проходили — людину відразу вбивали.
Озвірілі від пропаганди хуту лише за сто днів убили понад мільйон людей. Це десять тисяч осіб за день! Жінок, дітей, старих… Без розбору знищували цілий народ.
Урятувала тутсі їхня повстанська армія, яка змогла розгромити військо хуту і ввійти в столицю. Усі пропагандисти втекли до сусідніх країн. Багатьох з них упіймали й засудили на довічне ув'язнення.
А що ж ООН, яка протягом трьох місяців спостерігала за одним із наймасовіших актів геноциду в історії? ООН просто вдавала, ніби не помічає того, що відбувається в Руанді, й заборонила своїм працівникам використовувати слово «геноцид», називаючи все це «конфліктом».
Навіть після припинення геноциду ООН засуджували суд над пропагандистами — це ж свобода слова, як можна судити журналістів? Лише 1999 року генсек ООН Кофі Аннан публічно попросив вибачення за те, що нічого не зробили, щоб зупинити різанину. Але кому нафіг тоді вже були потрібні його вибачення?
Сподіваюся, усі російські пропагандисти теж будуть засудженні та розкажуть, як же їм вдалося зробити сусідню державу ворогом і розпалити в російських обивателів таку підтримку війни проти українців.
Костянтин СИМОНЕНКО
У 1994 році група радикальних хуту вибили чинного президента Руанди та захопили владу. Хунта вирішила, що найпевніший спосіб утримати владу — це згуртувати всіх хуту в боротьбі проти тутсі. Адже нічого так не "скріплює" народ, як спільний внутрішній ворог.
Але як зробити так, щоб хуту зненавиділи тутсі, з якими вони прожили разом сотні років, мали змішані шлюби та від яких практично не відрізнялися? На той час телевізорів в Африці майже не було, але всі мали радіо. Тоді хунта залучила до завдання радіостанцію «Тисяча пагорбів».
З першого дня на руандійців полилася надзвичайно жорстка пропаганда. Радіоведучі описували тутсі як найнижчу категорію людей, вартих лише смерті. У дію пішли історії, що тутсі хочуть отруїти річки і напасти на хуту, хоча тих було щонайменше вчетверо більше.
Розкрутивши на рівному місці маховик ненависті, військовики почали роздавати охочим хуту величезні мачете, закликаючи негайно вбити всіх тутсі. Почалася різанина. Хуту вбивали своїх сусідів, а потім забирали їхнє майно собі.
Військові та «добровольці» прочісували села і міста в пошуках тутсі й убивали їх на місці, не жаліючи ні жінок, ні дітей. Багатьох тутсі вбили власні колеги, знайомі, колишні друзі або навіть родичі через шлюб.
Оскільки в руандійських паспортах була графа «національність», то тутсі стали викидати свої документи, і тоді пропагандисти почали передавати по радіо «народні прикмети». Мол, тутсі мають прямий тонкий ніс, на відміну від хуту з приплюснутими носами. Дійшло до того, що на блокпостах кожного змушували засунути два пальці в ніс, і якщо ті не проходили — людину відразу вбивали.
Озвірілі від пропаганди хуту лише за сто днів убили понад мільйон людей. Це десять тисяч осіб за день! Жінок, дітей, старих… Без розбору знищували цілий народ.
Урятувала тутсі їхня повстанська армія, яка змогла розгромити військо хуту і ввійти в столицю. Усі пропагандисти втекли до сусідніх країн. Багатьох з них упіймали й засудили на довічне ув'язнення.
А що ж ООН, яка протягом трьох місяців спостерігала за одним із наймасовіших актів геноциду в історії? ООН просто вдавала, ніби не помічає того, що відбувається в Руанді, й заборонила своїм працівникам використовувати слово «геноцид», називаючи все це «конфліктом».
Навіть після припинення геноциду ООН засуджували суд над пропагандистами — це ж свобода слова, як можна судити журналістів? Лише 1999 року генсек ООН Кофі Аннан публічно попросив вибачення за те, що нічого не зробили, щоб зупинити різанину. Але кому нафіг тоді вже були потрібні його вибачення?
Сподіваюся, усі російські пропагандисти теж будуть засудженні та розкажуть, як же їм вдалося зробити сусідню державу ворогом і розпалити в російських обивателів таку підтримку війни проти українців.
Костянтин СИМОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |