реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОЛІТИКУМ

Хто заважає прибрати могилу Стуса?

12-Трав-21 707 5.0 1
..Коли вимкнулась камера, польський колега дуже емоційно сказав мені: «До речі, щодо героїв. Учора ми з нашими дипломатами відвідали Байкове і були приголомшені, коли побачили поховання вашого українського національного генія Стуса. Його могила занедбана, заросла бур’янами і занепала. Для нас це культурний шок. Хто заважає українцям на цьому фронті національної пам’яті? Поховання Щербицького в ідеальному стані і з живими квітами, корупціонери увічнені в мармурі, а могила вашого мученика Стуса забута».

Я подумала, як безпомильно стороннє око іноді може зчитати знаки і символи у звичних і непомітних для нас речах. Як тонко ці знаки формують розуміння нашого суспільства і країни. Створюють уявлення про нас точніше й чутливіше за будь-які слова і заяви.

Отже, хто заважає нам на ціннісному фронті. Можливо, на це питання допоможе відповісти історія про останнього розстріляного у 1989 році воїна УПА, Івана Гончарука. Тиждень тому Іван Гончарук був повністю реабілітований. Але попри це, для мене ця історія -- про перемогу непокараного, непокаяного зла.

У 1987 році, в розпал горбачовської «перестройки и гласности», коли країна дивилась телемости з Америкою, програму «Взгляд», читала «Дети Арбата» і співала з Цоєм «перемен требуют наши сердца», КДБ УРСР під річницю більшовицької революції фабрикує справу проти 62-річного харківського пенсіонера Івана Гончарука, колишнього воїна Української повстанської армії, який у 40-50х роках уже відбув 10-річне покарання у концтаборі на Колимі. І ось знову, по новому колу: «банда УПА», «перейшов на сторону ворога», «боровся проти НКВД», хотів відокремити УРСР від Радянського Союзу, весь пропагандистський набір... 7 томів справи, організовані КДБ «листи трудящих» з вимогою засудити й розстріляти. 19 жовтня 1987 року у Луцьку суддя Борис Плахтій підписав смертний вирок Гончаруку.

Зсауджений і його адвокат подавали кілька касаційних скарг, але всі вони буди відхилені. До речі, під постановою президії Верховної Ради УРСР із рішенням «Відхилити клопотання про помилування І.Гончарука» стоїть підпис голови Верховної ради УРСР Валентини Шевченко.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві. Місце його поховання невідоме.

І ось тут кілька слів про знаки.
Історія розстрілу Івана Гончарука, його страшна доля, взагалі його ім’я лишалися забутими, замовчаними десятиліттями. Він далі невідомий для більшості українців і навіть реабілітували його лише на тридцятому році Незалежності.

Яка ж доля інших героїв цієї історії?
Валентина Шевченко, яка відзначилася у 1986 році ще й рішенням про проведення примусової першотравневої демонстрації у радіоактивному Києві, пережила Івана Гончарука на 31 рік. Почесна пенсіонерка, голова благодійних фондів і жіночого конгресу, померла у Феофанії. У день її смерті голова українського парламенту Разумков сказав, що Валентина Семенівна «була значимою особистістю в історії нашої держави». Парламентська зала вшанувала її пам'ять стоячи, а більшість медій написали, що вона – «єдина жінка, яка очолювала президію Верховної Ради УРСР».

Суддя, який виніс смертельний вирок Гончаруку пішов у відставку лише у 2006 році. Середня пенсія судді у відставці в середньому біля 70 000 гривень на місяць. За даними проекту PROSUD, минулого року Плахтій звернувся до суду з вимогою перерахувати йому суму пенсії, суд задовольнив його клопотання, і зараз Борис Плахтій отримує 202 895 грн пенсії щомісячно.

Кілька років тому на свято Покрови, яке, як відомо, є також Днем Української повстанської армії, жіночий колектив Волинського апеляційного суду вітав захисників України на своїй сторінці у фейсбуку. Серед почесних захисників і ветеранів служби, якими пишається і яким низько вклоняються працівниці суду за «проявлений високий героїзм і мужність», першим згадується Борис Аркадійович Плахтій.

А тепер ще кілька цифр задля розуміння системи цінностей у нашій з вами державі. Ці цифри стосуватимуться пенсій дисидентів радянських часів, які боролися за свободу і незалежність України, вижили в радянських концтаборах і дожили до сьогодні. Людей, про яких дуже точно сказав митрополит Борис Ґудзяк, президент УКУ, «ми стоїмо на дисидентах, як на Атлантах, а тому стали вищими, сильнішими й можемо більше». Так ось. За словами Орини Сокульської, яка очолює Всеукраїнське товариство політв’язнів та репресованих, середня пенсія радянських політрепресованих приблизно 1750 гривень.

Звичайно, є і вищі пенсії, вони включають, наприклад, президентську стипендію або якісь доплати.
Скажімо, Василь Овсієнко, правозахисник, член Української Гельсінської Спілки (загалом 13,5 років радянських таборів і тюрм) отримує трохи більше 4000 грн. на місяць.

Миколі Матусевичу, правозахиснику, співзасновнику Української Гельсінської Спілки (загалом 12 років таборів і заслання) держава сплачує 3700 грн.

90-річний Ігор Олещук, учасник національно-визвольних змагань (8 років радянських таборів), який працює до сьогоднішнього дня, отримує 6000 грн.

Звичайно, справа не в цифрах і не в грошах. Це просто симптом набагато більшої морально-етичної проблеми, яка визрівала і метастазувала кілька останніх десятирічь. Проблеми непереможеного і непокараного зла. Відчуття суспільством поразки справедливості.

Це суспільна травма, яку легко продавати електорату. Біль, яким легко маніпулювати. Незадоволення, яке змушує людей сахатися від одної політичної сили до іншої, винятково у бажанні помсти, а не розвитку чи нових ідей.

У цієї травми є й інший бік. Безсилля перед несправедливістю, нечутливість до приниження, страх, що «система зітре мене в порошок» це все не просто пост колоніалізм. Це теперішнє, яке не дає позитивного прикладу подолання зла.

Політичний консенсус дати спокійно померти замовнику вбивства Ґії Ґонґадзе, Татаров в Офісі президента, правозахисник Портнов, не люстровані судді Майдану, вбивці Небесної сотні, звільнені в залі українського суду. Все це намітають нам на дорогу програні битви зі злом. Це воно, мімікруючи, множачись, створює у людей відчуття поразки, заважає довіряти одне одному, вірити у власну державу. Якщо справедливість не перемагатиме, нерозкаяне зло, цей Левіафан, пожиратиме наше майбутнє ще довгі роки.

Мирослава БАРЧУК



Теги:Валентина Шевченко, комуністи, Татаров, Василь Стус, Ірина Садова, Ґонґадзе


Читайте також



Коментарі (1)
avatar
0
1
Що робити? Щодо могили Стуса, то адресуємо це питання до Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих та Українського інституту національної пам'яті.
avatar