Жив собі Великий Ліс і його діти –маленькі лісочки. Ліс жив навколо міста, а його маленькі ліски жили на околицях цього міста. Йшли віки. Місто розросталося. Околиці поглинали маленькі ліски, та й великий ліс все відходив і відходив від міста, доки не пішов геть. В гори та міжгір’я. Колись у Великому Лісі та його маленьких лісках проходжались величні зубри, ганялись за прудкими зайцями лисиці, пили з чарівних струмочків воду косулі, пильнували порядок вовки. Та давно це було… Першими його діти – маленькі ліски втратили звірині криївки. На місце звірів пришли люди. Різні люди. Добрі і злі. Бідні і багаті. Всі вони любили тут відпочивати. Позбирати та заготувати численних грибів, покуштувати здичавілих яблук, аличі та ожини. Нарвати скромних лісових квітів. Приходили невеличким гуртом, а хтось приїжджав автівками, прокладаючі численні незаростаючи колії по всьому ліску. Вони ламали яблуньки та глід на дрова для багать, щоб на їх вугіллі смажити шашлики, заливаючи м’ясо кислим вином. Пили горілки та пиво, співали веселих та журних пісень, залишаючи на пам’ять після себе кучугури сміття...
Пішли звіри з тих лісків. Куди – невідомо. Бо коли б люди взнали про це – наслали б на ті місця мисливців-правоохоронців…
От і в мої вікна заглядає приміський лісок. Нема в ньому вже давно ніякої живності крім білок, які випрошують у дітлахів горішки. Бо ж нема вже давно горіхів в лісі. Вирубали-виломали всю ліщину на шашлики. Жив колись лісок одним життям зі своїми звірами. Великими та малими. Та на місто звірів прийшли люди. Добрі та злі. Та все одно, гірші ніж звіри, бо живуть зовсім іншим життям. Живуть для себе особисто. Не до лісу їм
Нищиться підлісок, зникли чарівні квіти. На місці чудодійного струмочка з живою водою навалили кучугури будівельного сміття і водичка, пробиваючись через ті кучугури стікає у величезну калюжу . Жадібно лізуть у ліс хмарочоси, щоб насолоджуватись чистим лісовим повітрям. Та скоро не буде і того чистого повітря. Адже натовпи, блукаючи лісом, готуючи тут шашлики, не прибирають після себе смердючого сміття.
Десь сторіччя тому на узліссі сховався будиночок римо-католицької богадільні
Для діточок з бідних родин. З весни і до самого снігу лунали тут веселі дитячі голоси. Монашки доглядали і годували численну малечу. Сміливо забігали на подвір’я білки, щоб поласувати смаколиками. Та якось забрів сюди з шашликів якийсь місцевий начальник. Накинув оком на землю, навколо святого будиночка. Розповів про нього своїм друзям начальникам. Зарплати у наших начальників маленькі, зате кишені для хабарів великі. Скоро спочатку з однієї сторони, потім з іншої, відгородились від тієї богадільні спочатку дротяні огорожі новобудов, а потім високі мури приватних будинків…
Вела від сихівських хмарочосів через ліс аж до великого автовокзалу спочатку стежинка, потім доріжка, потім грунтова дорога. Та не могла вона подолати річечку, яка протікала лісом. В давні часи по цій річці-річечці навіть лад’ї купців плавали. Тепер же з одного берега на інший стало можна перестрибнути. Та розливалась вона весною, перетворюючись на кілька тижнів у справжню повноводну ріку. Давно то було. На місці лісів по її берегах встали хмарочоси. Понищили численні джерельця, які наповнювали цю річку-ручечку і перетворилась вона на брудний, смердючий ручай з пишним різнотрав’ям на схилах, де любили літом загоряти сихівчани та численна малеча з сусідніх дитсадків…
Та в пошуках близької дороги з лісу, заїхав на ці схили якийсь міський начальник. Сподобались йому галявини.
Незабаром нижче містка над річкою-річечкою з’явилась дротяна огорожа, а за нею швидкими темпами збудував той начальничок собі будинок з будиночками для обслуги і охорони, вирили величезну яму, в яку через потужний піщаний фільтр пустили воду з тієї річки-річечки. В новостворене озеро запустили рибу та поселили в будиночок на його березі двох лебедів, щоб начальничок міг ними милуватись під час рибалки разом з друзями. Щоправда, у начальникыв друзыв не буває. Бувають лише потрыбны люди. То ж перед ними вын хизувався.. От тільки одне не подобалось тому начальнику – грунтівка, яка вела до його оселі. Та тут уже він нічого не міг зробити. Поки він будувався влада помінялась і він з начальника став просто бізнесменом. Тепер з тих, хто брав гроші з прохачів, сам перетворився на такого прохача. Не звик він давати. Звик тільки брати. То ж і місили його автівки багнюку, їдучи до домівки. Правда, жив він у своїй великій квартирі в місті, а сюди заїжджав лише облаштувати вечірки та звані обіди з потрібними людьми…
Перестав він бути начальником, став бізнесменом. На його місце прийшов інший начальник. Той, який колись поставив огорожу біля богадільні. Став начальником і за лічені місяці поряд з дитячою богодільнею віріс красень палац за міцними цегляними мурами, обсадженими стрункими смереками…
З іншого боку дитячого будиночку захопив землю ще більший начальник. Мало йому було одного такого палацу. Почав будувати цілий комплекс у пізньо- римському стилі. Він вже гидував приїздити по грязюці на оглядини своїх новобудов. Пригнав робітників і за місяць через ліс на місці тієї грунтівки пролягла асфальтова шосейка по всіх дорожніх правилах будівництва, з усіма шарами дорожніх будівельних матеріалів і , навіть, з відводом води з дорожнього покриття у річку-річечку. Зимою кожен ранок ту дорогу чистило з півдесятка дорожно-очисних тракторів, які очистивши дорогу до свого пана, потім неслись в місто заробляти на чищенні міських бруківок…
Прийшли пани в ліс. Збудували в ньому свої заміські палаци, порізали його своїми асфальтовими шосейками. Та от простим людям у тому лісі тепер зовсім не затишно. На всіх стежинках купи сміття, яке прибрати нікому. Все захаращено поваленими деревами з позаторічного буревію. Різати та прибирати їх теж нікому. Адже пани свої гроші витрачати звикли виключно на себе…
У всіх міських школах, завдяки іноземним благодійникам, є тепер комп’ютерні класи, є інтернет-гуртки. Грають там дітлахи в стрілялки. А більш старші вчаться, як робити з речовин, куплених у звичайних господарчих крамницях, коктейлі Молотова та пластид. Все більше і більше дітей хоче стати не міліціонерами та путанами, а Робін Гудами та Кармалюками. Бо тільки вони можуть повернути наши ліси народу та звірам.
К.т.н.Володимир Сиротенко(Вербицький)
Правнук першого перекладача « Єщє пльська нє згінєла», автора рядку «Ще не вмерли України ні слава, ні воля, ще нам браття молодії усміхнеться доля» 18-річного студента Київського та Петербургського університетів, чернігівця Миколи Вербицького
Автор цього матеріалу живе у Львові, але хіба описана картина не нагадує чернігівську Ялівщину? 
