Юлія Матросова: спосіб життя — актриса

Це не звичайна стаття «про життя і творчість актриси», не творчий звіт довготривалих «дружніх» відносин («ось я знаю те про людину, чого інші не знають»). Просто по декілька разів дивлюся з великим задоволенням_вистави за участю Юлії Матросової, особливо чудову моновиставу «Українське альфреско» за творами Ліни Костенко. Вистава, в якій Юлія Матросова — сценарист, сценічний та художній оформлювач, режисер, але головне — вона актриса.
Починається вистава, звучить музика (скрипка, гітара) — і ми вже цілком у полоні чародійства. І вже нічого навколо не помічаєш — тільки Юлія, її незвичайний «кришталевий» голос. Здається, що вірші і пісні — це її природний засіб спілкування зі світом. Вони не заучені, мовляв, не мають визначеного автора. Просто ллються з уст чарівної жінки, оповідаючи то про смутні, то про веселі події її життя, життя її народу.
Таке повне возз'єднання трьох супергалановитих індивідуумів (Ліна Костенко - поетеса, Ольга Богомолець - пісні, відомий бард; Юлія Матросова - актриса) народжує чудо мистецтв.
- Пані Юлія у мене стільки питань до Вас накопичилося, але, дивлячись на обмаль часу, задам лише декілька.
Відомий журналіст, один з авторів багатьох радіоп'єс Ілля Хоменко якось написав: «...паростки майбутнього завжди мають корені у сучасності - надаючи можливість зрозуміти, що буде завтра. Тільки дано подібну можливість лише обраним».
Мені сподобався цей аргумент. Чи гадаєте Ви, що можна розкрити творче життя театру у контексті до наведеної цитати, що на Ваш погляд буде завтра з театром? Чи зможе театр, якщо не зупинити маразматичний хаос істерії безкультур'я, що зараз панує навколо, то хоч би повернути людей до класики, до істинних цінностей нормального життя?
Ю.М. - Наш жовтенький двоповерховий будиночок стоїть собі тихо-мирно проти «Седама», і стежка до нього не заростає. Стежинки в них цілком спільні - дітися нікуди - і це спонукає до епічного висновку: «Наліво підеш - пиво знайдеш, направо...» Хоча чого
саме пиво? Є ще мило, наприклад, хліб, цукерочки «Червоний мак» та безліч усякого різного на повсякдень. Взагалі ця невимушена близькість є певною мірою зручністю, якщо особливо в день зарплати і ще кілька разів потому.
Так от, театр завтрашній? Він відпочиває певною мірою/від нас, від нього - ми. Бо саме літо, просто літо, відпустка. Стан міжсезонний, проміжний і прекрасний, абсолютно несумісний з такими категоріями як непевний розклад чи непоборний репертуар. А чи доводилося вам спостерігати - ц^ боронь, Боже[ - при цілковитій адекватності! - видіння танцюючого понад сценою повітря? Після вистави іноді виникає відчуття, що постпростір цей завішано чимось тремтячим і рухливим, нарівні фізичному -як спогад про те озеро, де холодні джерельні струмені змішані з гарячущими верхніми шарами. Він саме остигає. Зараз, сьогодні, тоді завтра, а навіть післязавтра. Вимушений стан перламутрового спокою^ не маю претензій щодо випадково символіки складеного змісту. Не маю права проголошувати слават-иу його тотальну загибель. І коли вже Потап з Настею відмінили - принаймні цього літа - кінець світу, - «.. .якось треба жити».
Театр - то театр. І буде він розважальним закладом, а чи куточком для сповіді, чи ще для чогось іншого реального, місцем спілкування чи зоною відчуження, проявом чиєїсь зневаги, чи актом захоплення, - він залишиться певною територією зі своїм уставом у моєму провінційному містечку, чи то десь дуже-дуже місцем певної єдності людей, приречених до певного «способу дії». Такі умови існування. Такі правила гри.

Хочу додати: гри екологічно-чистої у порівнянні з безсоромно торгово-рекламною
грою на нашій довірі і безпеці, з безкінечно-грайливим забрудненням мізків читача-
глядача усіма можливим засобами. З вищого гюльотуг'Гранням на людській витривалості і
терплячості. «Хронічна українська добротад»-'яким вогнем спокутувати мушу?».
Ой, то що ж це проти ночі та про таке тривожне?! Вже краще про щось приємне, же значно краще. От коли відпустка ще навіть тільки-но ледь-ледь, скінчилася, а не розумію, що нереальне життя мене чомусь не вистачає (а бачили ж очк|, що купували!) Мистецтво, як страшенної сили краса, воно ж вимагає! А коли ж до чергової вже зовсім-зовсім близенько - сонце низенько, здається. Воно те що на «М» починається, - сором'язливо замовкло, бо зрозуміло, що вимагати взагалі вже й нема чого. Нема й нема! (А їжте ж, хоч повилазьте!) Десь зовсім наприкінці сезону моя^професійна колега висловлюється саме так: «Нема чим грати». Стан емоційного нулі^. А десь на зльоті пекельного липня («Боже, я вільна!») зненацька знаходжу себе посеред трьох літрових гладущиків, солоних огірків, лаврушки-кропу (О, щастя, жіноче щастя\) на тлі шкварчащого агрегату, чиі^ задача^ соковиробництво, встигаю збагнути, що нема чим жити.
«Тим часом ми проходимо крізь час», - десь там, відлунням минулого сезону зітхає моя Ліна. Коли настане таке завтра, за яким не хочу знати, що буде з театром у глобальному розумінні бо «наперед не треба ворожити» та в особисто містечковому сенсі таки маю надію, що й позавтра буду якось з ним. Мабуть, без цього мені нема чим дихати.
Т.П. - Юлю, я знаю у Вас багато улюблениірафоризмів з творів Ліни Костенко. Наведіть будь ласка, хоч один.
Ю.М. - Із задоволенням. - «Фенікс вилітає з попелу ■
Зі сміття він ніколи не вилітав».
Т.П. - Щиро вдячна за нашу зустріч, за бесіду. Дуже рада, що глядачі, критики, колеги з театру достойно високо оцінили Ваш талант і за моноспектакль «Українське аль^фреско» висунули Вашу кандидату/на здобуття премії імені Михайла Коцюбинського.
Бажаю Вам успіхів у здійсненні всіх мрій і планів, бо з них і складається наше особисте життя.

Тетяна Проніна, заввідділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського