Якщо наш Голодомор і наше зерно для Ізраїлю нічого не варті...

Поки російське судно ABINSK спокійно розвантажувало в ізраїльській Хайфі 43 тисячі тон краденого українського зерна, у Києві підписували закон про посилення боротьби з антисемітизмом.

Це не просто збіг обставин. Це ляпас нашій Україні, житниці Європи, Азії та Африки, яка стікає кров'ю.
23 березня: Україна офіційно попереджає Ізраїль, що до них іде судно з награбованим добром з окупованих територій.

Квітень: Російський балкер три тижні чекає на рейді. Весь цей час наша влада знає про ситуацію.
15-16 квітня: Ізраїль дає добро на розвантаження і відпускає судно.
Тим часом у Києві: Президент підписує закон, що демонструє нашу максимальну лояльність та толерантність до єврейської громади та держави.

І це коли ще не вистиг слід від міндічів з цукерманами, які втекли в Ізраїль з украденими з України грошима!
Чому ми продовжуємо грати в «односторонню демократію»?
Ми приймаємо закони, щоб відповідати світовим стандартам, але чи відповідає цим стандартам Ізраїль, коли мова йде про нас?
Де взаємність? Україна робить крок назустріч, захищаючи права інших. Ізраїль у відповідь — приймає крадений у нас хліб, ігноруючи заклики нашого МЗС про арешт вантажу.

Пам'ять про Голодомор: Ізраїль досі офіційно не визнав Голодомор геноцидом. Сьогодні історія повторюється: вони знову толерують вивезення українського зерна росіянами, як це було у 1932-33 роках. Тоді світ мовчав, і сьогодні в Хайфі теж панує «бізнес-тиша».

Підписання закону в момент, коли в нас на очах мародерять наше майно за мовчазної згоди отримувача — це знущання. Ми не маємо бути «зручними» партнерами, які пробачають усе: від нехтування нашою історією до скуповування краденого.

Повага має бути взаємною. Якщо наші національні трагедії (Голодомор) та наші нинішні втрати (крадене зерно) нічого не варті для партнерів — то чи не забагато ми віддаємо, не отримуючи нічого, окрім «глибокої занепокоєності»?

Виходить, що Україна, з мовчазної згоди представників одного народу — ресурсна база для окупантів та їхніх мовчазних спільників. Чи має воно так бути?

о. Роман ГРИЩУК