Як виглядатимуть українські військові поховання?

Сьогодні ми маємо нові могили військових. Що потрібно зробити, щоб гідно вшанувати пам’ять загиблих героїв?

Можна багато і довго говорити про патріотизм і повагу до загиблих героїв, однак лише конкретні справи виявляють наше справжнє ставлення до полеглих: опіка над родинами загиблих воїнів та догляд за місцями їх поховань. Часто достатньо потрапити на військовий цвинтар певної держави, аби зрозуміти, що для когось життя солдата так і залишилось «копєйкой», а для інших – це трагедія особистості, зі своєю долею, історією та… могилою.

ЗАБУТІ МОГИЛИ

В Україні від Першої світової залишились хіба поодинокі нагадування. Наприклад, через територію Галичини війна прокотилася декілька разів і, фактично, в кожному населеному пункті, де відбувалися бої, залишилися військові цвинтарі. У міжвоєнний період галичани доклали чималих зусиль, аби зберегти військові кладовища та окремі вояцькі поховання.

Сьогодні ж більшість таких пам’ятних місць або вже не існують, або зникають через недбальство.

Мало чим в Україні відрізняється ситуація і з могилами учасників Другої світової війни. Треба сказати чесно: найбільш доглянутими є поховання «переможених». Якщо цвинтар має достойний вигляд: гарні і чисті типові пам’ятники стоять рядком, поміж могилами зеленіє газон, кладовище огороджене мурованим парканом – будьте певні, що тут поховані бійці Вермахту.

Чому так склалось? Невже українці не вміють шанувати військові поховання? По-перше, практично ціле ХХ ст. перетворилось для нашої нації на епоху виритих могил. Не будемо брати цей вислів у лапки, адже ці страшні слова можна сприймати не тільки у переносному значенні, але й буквально.

Після окупації Української Народної Республіки у 1920 році більшовики поставили собі за мету знищити всі нагадування про «нерадянську сутність» загарбаних земель. Сотні тисяч могил офіцерів та солдатів Російської імператорської армії, у лавах якої служили і українці, вмить стали чужими для радянської влади, а їх догляд – небажаним чи навіть небезпечним. Ще гіршої долі зазнали могили воїнів українських військ: Армії УНР, УГА, а згодом і УПА. Згадки про те, що українці піднялись на боротьбу за власну державу, викорінювали нещадно.

По-друге, країна «розвинутого соціалізму» навіть в останні десятиліття свого існування не заохочувала догляд за могилами і не приділяла достатньої уваги місцям поховань.

Навіть сьогодні цілком поширеним явищем є старі закинуті кладовища, що губляться в непролазних хащах будяків та дерев, або й відносно свіжі, але вже забуті й занедбані могили.

ВІЙСЬКОВІ ЦВИНТАРІ ЗА КОРДОНОМ

Однак мало констатувати поганий стан справ – ситуацію потрібно змінювати, і тут варто було б звернути увагу як на закордонний, так і на еміграційний досвід.

Унікальною рисою практично кожного військового цвинтаря (чи навіть сектора військових поховань на цивільному кладовищі) є типовий надгробний пам’ятник, який вирізняє поховання бійця з-поміж інших могил. Військовим пам’ятникам притаманний консерватизм, стриманість і простота.

Зазвичай на закордонних військових кладовищах усі пам’ятники є однаковими, розробленими за єдиним зразком: могила рядового солдата не відрізняється від могили полковника чи генерала. Чітке дотримання дистанції між могилами, відсутність приватних огорож та столів з лавками (що часто можна зустріти в Україні), створюють враження, що навіть тут, на полі вічного спочинку вояків, дотримано суворої дисципліни та порядку.

Потрапивши на таке кладовище, мимоволі відчуваєш повагу і гордість, а не смуток і розпач.

Типові військові надгробки не лише справляють належне емоційне враження, але й спрощують пошук окремої могили воїна, яка з плином років може опинитися серед тисяч цивільних поховань.

Відвідувач звичайного міського цвинтаря, який бажає віддати шану загиблим героям (або спеціально приїхав на кладовище відшукати могилу конкретного солдата чи офіцера), може легко знайти вояцьке поховання, знаючи, що військовий надгробок є типовим для всіх бійців.

ЯКИМИ МОЖУТЬ БУТИ СЕКТОРИ ВІЙСЬКОВИХ ПОХОВАНЬ СЬОГОДНІ

Сьогодні наша країна веде війну з агресором, щодня в боях з окупантами гинуть українські воїни. Практично в кожному великому місті на цивільному кладовищі з’явився сектор військових поховань.

Важливо, аби вже сьогодні, не відкладаючи на далеке майбутнє, органи місцевого самоврядування, спільно з рідними загиблих бійців і місцевою громадою, подбали про планування таких секторів.

Український інститут національної пам’яті рекомендує вживати такі заходи з облаштування місць поховань українських воїнів:

1) Органам місцевого самоврядування, відповідно до ст.23 Закону України «Про поховання та похоронну справу», відвести на місцевих кладовищах сектори військових поховань, де, за погодженням із сім’ями загиблих, здійснювати поховання.

2) Окреслений сектор військових поховань відділити від решти цивільного кладовища доріжками або зеленими насадженнями (наприклад, живоплотом).

3) Дотримуватись достатньої відстані між похованнями, а також між похованнями і доріжками (живоплотом) – не менше 1 м.

4) Слід передбачити місце для спорудження загального монументу загиблим воїнам (зазвичай по центру сектору військових поховань) і місце під встановлення щогли для державного прапору (ділянка площею не менше 10 м2).

5) Не варто економити землю, відводячи малу площу під сектори поховань. Віримо, що наші бійці більше не гинутимуть, а відтак ніхто не прагне «заповнити» могилами цілу відведену ділянку – вільне місце потрібно для проведення поминальних та урочистих заходів. Не забувайте, що навіть біля могил кількох бійців у майбутні роки збиратимуться родичі, друзі, побратими по зброї, місцева громада. У певні дні (День Незалежності України, День Збройних сил України, Свято Покрови тощо) біля могил героїв збиратимуться десятки, а то й сотні українців. Слід передбачити місце, де міг би стояти священик, хор, почесна варта, громада.

Якщо кількість військових могил демонструє ціну, яку заплатив народ за свою свободу, то зовнішній вигляд цих могил засвідчує духовну вартість самого народу.

Ніхто напевно не може сказати, наскільки довгим є український шлях до незалежності, шлях до миру у власній державі. Однак уже сьогодні ми маємо конкретними справами довести свою повагу до тих, хто не зійшов з цього шляху… аби в українській історії більше не було забутих могил та безіменних героїв.

Павло ПОДОБЄД, співробітник Українського інституту національної пам’яті