Як називатиметься Кіровоград: між Єлисаветградом та Інгульськом

Незабаром на карті України з'явиться чимало нових назв. За підрахунками експертів, процес перейменування торкнеться кілька сотень населених пунктів. Інколи підбирати іншу назву нелегко. Приклад – Кіровоград.

Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», які вступив у силу, зобов'язує місцеві громади перейменувати назви населених пунктів, названих на честь фігур чи подій комуністичних часів. За підрахунками експертів з Українського інституту національної пам’яті цей процес заторкне 76 міст і 795 сіл та селищ. Фактично цифра може бути і більшою, бо в перелік не потрапили деякі назви міст як-от Червоноград (історичний Кристинопіль) і Первомайськ.

У депутатів місцевих рад є півроку для того, щоб привести назви своїх міст, селищ і сіл у відповідність до закону. Якщо вони самі цього не зроблять, то тоді Верховна Рада матиме право сама, без узгодження з громадами, дати назву поселенню. Найбільше дискусій викликають два обласних центра, названих на честь визначних діячів ВКП(б). Кіровоград (з 1775 року – Єлисаветград), який носить ім'я вождя ленінградських більшовиків Сергія Кірова (Кострікова), та Дніпропетровськ (з 1776 року – Катеринослав), якому в 1926-му дісталась «честь» прижиттєвої глорифікації соратника Леніна, голови Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорія Петровського.
Кіров, вбитий 1934 року за наказом Сталіна, ніколи не був у місті, якому рішенням згори дісталося його ім'я. Ідея змінити назву почала звучати в місті ще за часів перебудови. П'ятнадцять років тому було проведено місцевий референдум, на якому близько 71 відсотка мешканців міста висловились проти перейменування. Тепер, виконуючи «декомунізацій ний» закон, місто зобов'язане змінити свій «бренд».

З огляду на це проявляють найбільшу активність представники двох «партій». Одні виступають за повернення на карту Єлисаветграда, інші – шукають нову назву, яка б відображала український, а не імперський історичний контекст.

Днями в Кіровограді відбулась всеукраїнська науково-практична конференція «Перейменувальні процеси в топоніміці» як ціннісний вибір українського суспільства», організована прихильниками другого підходу. Їм вдалося заручитись підтримкою Українського інституту національної пам'яті, голова якого Володимир В'ятрович взяв участь у заході, Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України, професури з Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, а також науковців з Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя тощо.
Учасників конференції об'єднало несприйняття перспективи відновлення найменування, встановленого указом імператриці Єлизавети Петрівни під час процесу колонізації українських степів у другій половині XVIII століття. Російська дореволюційна історіографія подавала цей процес як відвоювання незаселеного Дикого степу у войовничих кочівників, який мав позитивні наслідки для населення регіону.

Доктор історичних наук Тарас Чухліб заперечує: ці території не були «порожнім місцем». На момент початку реалізації російського проекту «Нової Сербії», центром якої стала фортеця святої Елисавети, а згодом і місто Єлисаветград, тут уже були поселення українських селян і козаків – Інгульська Слобода, Цибулів, Бережинка, Високі Байраки, Устівка тощо. Заснована волею імператриці нова військово-адміністративна одиниця «розрізала» козацькі землі навпіл, відірвавши Запоріжжя від Правобережної України, що врешті сприяло ліквідації залишків державності й самоуправління корінного українського населення.

Заступник директора Кіровоградської державної телерадіокомпанії Андрій Богданович у розмові з Deutsche Welle висловлює точку зору, за його словами «більшості земляків»: назва «Єлисаветград» асоціюється не з «колоніальним» минулим, а з золотим віком кінця XIX століття, оригінальною архітектурою, першим українським театром – Тобілевичами і Заньковецькою, літераторами Тарковським (батьком знаменитого російського кінорежисера) та Олешею, останнім концертом великого Ференца Ліста, композиторами Нейгаузом і Шимановським, з заводом братів Ельворті, які робили сільгоспмашини тощо.
Більшість учасників конференції зійшлись на тому, що місту, а врешті і області, потрібно знайти нове, оригінальне, історичне, місцеве і українське водночас ймення. «Це цивілізаційний вибір, – наголосив доктор історичних наук Віктор Брехуненко. – Якщо буде Єлисаветград, то це означатиме, що тут не Степова Україна, а російська земля».

Викладач кафедри української літератури місцевого університету Олександр Ратушняк з цим погоджується. Його позиція полягає в тому, що першим критерієм відбору нового імені міста має бути деколонізаційний аспект – всі топоніми, накинуті Україні ззовні мають бути замінені на місцеві.
Оскільки дискусія точиться роками, існують десятки пропонованих різними середовищами імен – від екзотично-скіфського Екзампей і до імен Златопіль, Лелеків, Тобілевічі, Кропивницьк. Конференція у своїх рекомендаціях до влади і мешканців міста висунула новий варіант – Інгульськ. Від імені ріки, яка має виток на Кіровоградщині і протікає через обласний центр. Це перегукується з назвою Інгульської паланки – адміністративної одиниці Війська Запорозького Низового і «закорінює», як наголосив у розмові з DW професор Брехуненко, історію міста в козацькі часи.

Місцева влада зайняла позицію – ми послухаємо людей і тільки тоді вирішимо. Секретар Кіровоградської міськради Іван Марковський різко відшиває всіх радників: «Ми не дамо нікому нав'язувати свою думку». За його словами, буде проведено опитування городян, «якщо нам це дозволить Верховна Рада і Центральна виборча комісія – у день місцевих виборів або окремо». Це, на перший погляд, демократично. Але, якщо уявити, коли велика частина кіровоградців вирішить залишитись з комуністичним діячем у назві, то це буде не просто позиція громади, а виклик ухваленим «декомунізацій ним» законам. Тоді вирішення колізії стане обов'язком депутатів парламенту.



КОМЕНТАР Сергія БУТКА, представника Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області:

На цій конференції виступив перед учасниками і Сергій Горобець, кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам’яті, який проживає у Чернігові. Він поінформував про підготовку до декомунізації у Чернігівській області, насамперед в обласному центрі. Громадськість, науковці вже встигли 4 червня ц.р. видати збірник «Чернігів європейський. Повертаємо історичну пам’ять та справедливість» із пропозиціями, які вулиці та інші об’єкти топоніміки Чернігова треба перейменувати. А щоб депутатам було легше, навіть висвітлили історичні і правові аспекти очищення древнього міста від тоталітарного минулого. Чернігівська облдержадміністрація вже почала організовувати виконання законодавства про декомунізацію на Чернігівщині. Проведено перше навчання з міським і селищними головами, брифінг для місцевих ЗМІ, популяризує пропозиції громадськості (готується аналітична доповідь з конкретними пропозиціями щодо перейменувань вулиць Чернігова від іншої громадської організації). Приємно, що учасники наукового форуму з Кіровоградської області взяли собі на замітку чернігівські напрацювання і щиро позаздрили колегам із півночі України.