Я не святкую!

Може перестати боротися з привітаннями?

34 роки я не святкую 8 березня.

Мені здається, що свято нереалізованих самотніх жінок, які чекають уваги від оточуючих хоча б в цей день. Я нікого не хочу образити з тих, хто святкує. Я лише хочу особисто вийти з цього радісного кола. Я із задоволенням опиняюся серед любих мені людей, коли вони святкують. Мені приємна і зворушлива відзнака: мені вручали її з нагоди 8 березня, але за мою щоденну роботу.

Для мене ігнор цього дня як крок подалі від радянщини. 34 роки я пояснюю своїм друзям: дякую, але НІ, не вітайте. не хочу... Я маю професійні свята. Пишаюся професією - радію привітанням. Я маю день матері і день бабусі. Пишаюся родиною - радію привітанням. Мені не потрібен день з радянського минулого з корпоративами, вітаннями колег... Я не сумую за союзом, не маю дефіциту уваги. Мені смішна ностальгія за минулим чи вихідним днем. Мені прикрі зусилля українських мас-медіа на 8 березня "висвітлювати" жінок у нежіночих професіях... Я не хочу чути на початку березня упродовж півстоліття історії таксистки чи водійки тролейбуса. А про жінок-захисниць я хочу чути і знати упродовж всього року. Як і про лікарів, вчителів, бухгалтерів... Оце і буде гендерна рівність.

І боротися за неї не треба: треба з цією рівністю жити і працювати так, аби цю рівність відчували оточуючи.
Пост лише про МОЄ сприйняття.

... Повернуся у ФБ після "свята жіноцтва"...

Тетяна МИРГОРОДСЬКА