Іван Драч - хуліган сивого волосу

Івану Драчу – на 80-ліття

Люблю сього чоловіка. У час світового дуріння на тему мужоложства, заквецяного кольорами веселки, небезпечно стало признаватися в чоловічій дружбі, але, гадаю, до 80- річного поета це таки можна сказати.

Знаю, що до своїх високих літ він набрався – нателіжився не тільки орденів, але й гострих шпичаків. Зрештою, він і сам все життя був шпичакуватим…

Знаю і гостру, як лезо, відповідь геніальної Ліни Костенко на питання – що у них відмінного з Драчем? Ліна Василівна під дих садонула: «Драч дихав Лєніним, а я від нього задихалася!». Мова йде про поезію Драча «Дихаю Лєніним»… Дихали ним усі – крім Стуса, що сидів, та Ліни Костенко, яка заховалася від світу в домашній вежі, зведеній її чоловіком. Сідати та ховатися не могли геть усі українські поети…

Читав недавно і пласке твердження Федюка – мовляв, Драч займався ядерним роззброєнням, а Павличко – армією, і бачите до чого докотилося… Такі дурниці і спростовувати неохота, бо не Драч і Павличко керували армією, підписували ядерне роззброєння, зрештою, коли у нації нема вождів – тоді поети стають її вождями. До речі, ядерне роззброєння порятувало б нас від російської агресії? Що – у відповідь на окупацію Донбасу ми би шарахнули ядерною ракетою по Москві? Ба і ба!

А за що ж люблю Драча? За поезію задерикувату – оту, що «Баладою про випрані штани» позначена. Хай і з впливом Маяковського та Вознєсенського, бо про нашого Михайла Семенка з його випендрьожним «Кобзарем» хтозна чи й Драч чув у часи своєї молодості – комуністи пильно ховали український модернізм, лишаючи калину та гопака…

А може й за політику, що нею займався 5 років і став дурнішим у 5 разів – за його зізнанням. Ні, його керівництво Держкомітетом не було вдалим, хоча звільнили Драча лишень за те, що Табачника послав туди, куди йому й треба йти. Але першим головою Руху стати – то таки треба було сміливості. Бо он Борис Олійник, який також був у числі започатковувачів Народного Руху за перебудову, швиденько здрейфиф, за що та ж таки гостроязика Ліна Костенко стала звати його просто: «б. Олійник».

До речі, коли я став щось гостре пропонувати щодо перекинчика Олійника, Іван Федорович докірливо зауважив: «Василю, ми ж християни!».

Люблю Драча за його поставу – доволі широкий, він, виступаючи, часто береться за місце, де мав би бути широкий козацький пояс, і тим нагадує десь, може, Бульбу, що зустрічав синів із Могилянської академії. Люблю його за гострий погляд – фотографує нас молода чернігівка Мар’яна, а він помічає: «Ти диви, як сексуально ніжки поставила!». Та аж зашарілася від такої відвертості старого поета.

Люблю його за поезії про старого Бажана, що повторював слова забороненого Евгена Маланюка «Час, Господи, на самоту й покору!», за оте «Старіємо, Паруйр, старіємо», за вірші, зрештою, про гриби, що їх в інеті навіть знайти я не зміг. За кіносценарії люблю. І чекаю – хто би змусив поета написати мемуари? Їх так бракує в українській суспільній думці!

Люблю його за парадоксальність мислення, хоча один раз таки і я його здивував, назвавши улюблену ним японську культуру високорозвиненою і примітивною. Було це на якомусь рухівському зібранні, коли ми сиділи, пропускаючи мимо вух нецікаві зтрибунні балачки.

Коли востаннє ми бачилися в Чернігові і вели ми гуртом Івана Федоровича до педуніверситету, я попереджую, щоб не перечепився та не впав, а Драч миттю й реагує, знаючи про мою декомунізаторську місію: «Та нічого – зразу й вулицю назовеш!»…

А чому не встиг написати вчасно до ювілею? Та все ніколи («Не інакше – врекли» - з його вірша про нікольство).

Василь ЧЕПУРНИЙ



І наостанок – кілька віршів ювіляра

Час, Господи, на самоту й покору.
Євген Мапанюк

Я пам’ятаю Бажана старого,
Він все частіше згадував про Бога
І все казав, доплентуючись вгору:
"Час, Господи, на самоту й покору".

Я знав, чиї слова йому до вуст
Був припечатав більшовик Прокруст
І пильнував ту душу тяжкохвору:
Час, Господи, на самоту й покору.

Ніс вірші Бажанові Маланюк
І Шерехові подавав до рук,
Тлумачив гріх як більшовицьку тору:
Час, Господи, на самоту й покору.

Мені щастило знати їх обох.
І той, і той казав навзаєм: Бог!
Я йшов за ними, як вівця в обору!
Час, Господи, на самоту й покору.

Час, Господи, та тільки Ти скажи,
Чому між ними виклав Ти ножі,
А я по тих ножах ступати мушу,
Кривавити свою прокляту душу.

Час, Господи, та поможи мені
Розвести ті ножі — оті вогні,
А потім йти молитись до собору,
Час, Господи, на самоту й покору.

ХОХОЛ - ЖИРАФ?!

Доходить довго до хохла!
Така вже нація пішла,
Що довго йде,
Що довго дума, на все дмуха
І конструктивно чуха вуха
Об все тверде.

Від інших вже давно пішло
Те, що до нас ще не дійшло.
Дійде хіба?!
Повільність, вільність та воляча,
А може, вдача жираф'яча:
Невже - раба?!

А світ спішить, дурний до спіху.
А нам те - оберемок сміху,
Ми - сміюни!
Куди спішить - хіба до смерті!?
А ми воли, жирафи вперті
Старовини.

Йдемо поволі, як за плугом,
Йдемо до волі цугом, цугом -
Невже це ми?
Йдемо. І все перетриваєм,
І будемо над смертним краєм
Таки людьми!?

А будемо - така вже вдача
Нірваниста, а не ледача,
Бо з усіх зол
Завитий Вічним Архітектом -
Над розумом, над інтелектом -
У нас хохол!1

Хохол - коколь (тібетського походження), означає вінець, корона, навершя.