Історичні докази існування Ісуса Христа
Ми живемо в часи, коли прописні істини слід відкривати знову і знову. Бо безліч людей забули, що таке біле, і що рябе, бо тягар інформації і блимання картинок не дає прийти до тями і збагнути хоча б себе.
Тож, щодо історичного земного життя Ісуса Христа. Самі по собі Євангелія і Діяння апостолів, написані в І столітті, вже є доказом - вони з педантичною точністю передають суперечності епохи, імена, відомі з інших джерел події.
Що, крім живого свідчення християнства могло б змусити тисячі послідовників Христа іти на ризик і на смерть, у часи релігійно скептичні, насичені різноманітиними культами?
Однак, нині, через 20 століть, багато хто не читав Євангелія, не знає, їм мало інформації. Багатьом, щоб повірити, треба інтернет-стрім прямо з І століття. Та й то, не виключено, маючи той стрім, вони б сказали, що то знімали в Катарі.
Отже, історично визнані докази безпосередньо з епохи зародження християнства.
Розповідаючи, як імператор Нерон вирішив звинуватити християн в пожежі, що знищила Рим в 64 році, римський історик Тацит описав, як Нерон звинуватив у підпалі Риму християн, аби відвернути підозри від себе, а також за намовою його дружини Поппеї, на яку впливали юдеї, що якраз запекло конфліктували з християнами, чимало з яких теж були юдеями:
“Але ні засобами людськими, ані щедротами принцепса, ані зверненням за сприянням до божества неможливо було припинити чутку, що ганьбила його, що пожежу влаштовано за його наказом. І ось Нерон, щоб побороти чутки, підшукав винуватих і стратив витонченими стратам тих, хто своїми гидотами накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христа, від імені якого походить ця назва, стратив при Тиберії прокуратор Понтій Пілат; пригнічений на деякий час цей шкідливий забобон став знову прориватися назовні, і не тільки в Юдеї, звідки пішла ця згуба, а й в Римі, куди звідусіль стікається всі найбільш мерзенне і ганебне і де воно знаходить прихильників. Отже, спочатку були схоплені ті, хто відкрито визнавав себе приналежними до цієї секти, а потім за їхніми вказівками і безліч інших, викритих не стільки в злочинницькому підпалі, скільки в ненависті до роду людського. Їх умертвіння супроводжувалося знущаннями, бо їх вбирали в шкури диких звірів, щоб вони були розтерзані на смерть собаками, їх розпинали на хрестах, або приречених на смерть у вогні підпалювали з настанням темряви заради нічного освітлення. Для цього видовища Нерон надав свої сади; тоді ж він дав виставу в цирку, під час якої сидів серед натовпу в одязі візника або правил упряжкою, беручи участь в змаганні колісниць. І хоча на християнах лежала вина і вони заслуговували найсуворішої кари, все ж ці жорстокості пробуджували співчуття до них, бо здавалося, що їх винищують не заради суспільної користі, а внаслідок кровожерливості одного Нерона”.
Цей текст був написаний Тацитом орієнтовно близько 100 року після Різдва Христового.
Одні з найбільш примітних згадок про Ісуса за межами Біблії записав єврейський історик першого сторіччя Йосип Флавій - єврейський полководець, який під час руйнування Єрусалиму римлянами під час юдейського повстання 66-70 рр. після Різдва Христового потрапив у полон до римлян. Він був надзвичайно компетентна і талановита людина, хто не читав його «Юдейські старожитності» - раджу.
У них він двічі згадує про Ісуса. Коротка згадка стосується оповідання про вирок Якову, винесений єврейським синедріоном. Цей Яків, пише Йосип Флавій, був братом Ісуса,"так званого Христа". Апостол Павло в Посланні до Галатів (1:19) називав Якова "братом Господнім», бо він був двоюрідним братом Ісуса Христа.
Другий уривок Йосипа Флавія звучить так: “У той час жив Ісус, людина мудра, якщо його взагалі можна назвати людиною. Він… творив дивовижні справи… Це був Христос. Коли Пілат…засудив його на розп'яття, ті, хто з самого початку полюбили його, виявилися йому вірні. На третій день він сам з'явився…їм живий… І… понині ще існують так звані християни, що іменують себе таким чином по його імені”.
Цей уривок настільки християнський за духом, що чимало вчених в Нову Добу стали вважати його християнською вставкою 3-4 століть.
Проте, уже у 20 столітті було опубліковано старовинний арабський переклад Йосипа Флавія, де фраза про християн так само була присутня: «У цей час жив мудрий чоловік, якого звали Ісус (ла-Ісу), спосіб життя якого був бездоганним і був відомий своєю чеснотою. І багато з юдеїв і з інших народів стали його учнями. Пілат засудив його на розп'яття і смерть, але ті, які були його учнями, не відреклися від його вчення. Cтверджували, що він з'явився їм через три дні після свого розп'яття, і що він був живий. Тому і вважають, що він був тим Месією, про чудесні діяннях якого сповістили пророки».
Там же, у Флавія, є згадки і про Понтія Пілата, і про Івана Христителя. Це, нагадаю, текст 90-их рр. після Різдва Христового.
У 18-й книзі "Іудейських старожитностей" про Івана сказано дослівно так: "Деякі з юдеїв думають, що погубив Бог війська Ірода по всій справедливості, караючи його за смерть Івана, що званий Хрестителем. Ірод вбив його - людину гідну, що переконував іудеїв вправлятися в чесноті, бути справедливими один до одного і благочестивими перед Богом і тоді вже приходити хреститися. Він вважав, що хреститися варто не для того, щоб вимолити прощення гріхів, а заради чистоти тілесної, коли душа ще раніше очищена праведністю. Навколо нього збиралися люди, натхнені його словами. А Ірод, боячись, як би він, володіючи такою силою переконання, не підняв заколоту (здавалося, що за його порадою люди зроблять усе), вирішив, що набагато краще попередити події і вбити Іоанна, не чекаючи заколоту, а не каятися потім, якщо трапиться переворот. Запідозрений Іродом, він в оковах був відправлений у Махерунт - про цю в'язниці ми говорили раніше - і там убитий ".
Хоча у Йосипа Флавія нема згадки про побиття немовлят у Віфлеємі за наказом царя Ірода одразу після народження Ісуса Христа, що присутня у Євангелії, однак він свідчить, що ця історія була цілком можлива.
Так, приміром, за даними Флавія, Ірод був настільки підозрілим, що стратив трьох своїх синів, а перед смертю, знаючи, що юдеї радітимуть закінченню його тиранії, запланував масове убивство по одній людині з усіх юдейських родин:
«Жовч так порушила його проти всіх, що він перед самою смертю вигадав наступну страшну справу: коли, за його наказом, з'явилися звідусіль все найбільш впливові іудеї (це була страшна маса людей, тому що всі корилися його приписові, бо неслухняним загрожувала смертна кара), цар, в однаковій мірі збуджений як проти невинних, так і проти винних, наказав всіх їх замкнути в іподромі. Потім він послав за своєю сестрою Соломією і її чоловіком Олексою і сказав їм, що він скоро помре, бо його страждання неймовірні. Звичайно, це цілком природно і буває з усіма, але його особливо засмучує, що він помре і ніхто не стане плакати за ним і сумувати про нього в такій мірі, в якій це було б пристойно, адже він цар.
Йому прекрасно відомий настрій юдеїв, і він знає, наскільки бажана і приємна їм смерть його, так як вони ще при його житті влаштували бунт і нахабно поставилися до його жертовним дарів. Тому, говорив він, тепер їхня справа придумати для нього яке-небудь полегшення його страждань. Отже, якщо вони (Соломія і її чоловік) не відмовляться допомогти йому, то йому будуть влаштовані такі пишні похорони, яких не заслужив ще ніхто з царів, і тоді весь народ буде в щирій скорботі, тим часом як тепер народ цей знущається і сміється з нього. Тому, коли вони (Соломія і її чоловік) переконаються в його смерті, нехай вони накажуть оточити іподром військами, яким, проте, не слід поки повідомляти про його кончину (це можна буде сповістити народу після виконання його волі) і накажуть їм перестріляти зібраних в іподромі людей. Це його наказ є цілком нелюдський, адже він, покидаючи життя, бажав занурити весь народ в горе внаслідок втрати найдорожчих йому осіб. Адже він наказав убити з кожного дому по одній людині, до того ж без того, щоб ці особи вчинили щось незаконне або звинувачувалися в якомусь злочині. Всі, хто цінує чесноту, звичайно в такі хвилини життя забувають свою ненависть до дійсних ворогів своїм».
А ось як Флавій описав кінець Ірода:
«Тим часом хвороба Ірода все погіршувалася, бо Господь Бог карав його за все його беззаконня. То був повільний вогонь, який був не стільки помітний зовнішньо, скільки лютував у нього всередині тіла; до цього приєднувалося ще пристрасне, непереборне бажання відірвати у себе який-небудь член тіла.
Його мучили також внутрішні нариви, особливо ж страшні болі в шлунку; ноги його були наповнені водянистою, прозорою рідиною. Така ж хвороба спіткала і низ його живота; на гниючих частинах з'являлися черв'яки; коли він хотів піднятися, дихання завдавало йому страшні страждання внаслідок смороду, його охоплювали судоми, причому цар виявляв неприродну силу. Богобоязливі люди, які за своїми знаннями вміли пояснювати такі явища, говорили, що тепер Предвічний карає царя за його великі беззаконня».
У Вавилонському Талмуді, який укладався приблизно між 70-500 рр. від Р.Х., міститься кілька прямих згадок про Ісуса:
“У переддень Великодня повісили Ієшу. І за сорок днів проголосили, що його повинні побити камінням за те, що він займався чаклунством і спокусив Ізраїль…” (Тобто чудеса Ісуса були настільки явні, що опоненти не могли їх заперечити, і пояснювали чаклунством. Звинувачення в чаклунстві нагадує нам, як фарисеї звинувачували Ісуса в тому, що "він виганяє бісів силою Вельзевула, князя демонів»).
Олександр ПАЛІЙ
Тож, щодо історичного земного життя Ісуса Христа. Самі по собі Євангелія і Діяння апостолів, написані в І столітті, вже є доказом - вони з педантичною точністю передають суперечності епохи, імена, відомі з інших джерел події.
Що, крім живого свідчення християнства могло б змусити тисячі послідовників Христа іти на ризик і на смерть, у часи релігійно скептичні, насичені різноманітиними культами?
Однак, нині, через 20 століть, багато хто не читав Євангелія, не знає, їм мало інформації. Багатьом, щоб повірити, треба інтернет-стрім прямо з І століття. Та й то, не виключено, маючи той стрім, вони б сказали, що то знімали в Катарі.
Отже, історично визнані докази безпосередньо з епохи зародження християнства.
Розповідаючи, як імператор Нерон вирішив звинуватити християн в пожежі, що знищила Рим в 64 році, римський історик Тацит описав, як Нерон звинуватив у підпалі Риму християн, аби відвернути підозри від себе, а також за намовою його дружини Поппеї, на яку впливали юдеї, що якраз запекло конфліктували з християнами, чимало з яких теж були юдеями:
“Але ні засобами людськими, ані щедротами принцепса, ані зверненням за сприянням до божества неможливо було припинити чутку, що ганьбила його, що пожежу влаштовано за його наказом. І ось Нерон, щоб побороти чутки, підшукав винуватих і стратив витонченими стратам тих, хто своїми гидотами накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христа, від імені якого походить ця назва, стратив при Тиберії прокуратор Понтій Пілат; пригнічений на деякий час цей шкідливий забобон став знову прориватися назовні, і не тільки в Юдеї, звідки пішла ця згуба, а й в Римі, куди звідусіль стікається всі найбільш мерзенне і ганебне і де воно знаходить прихильників. Отже, спочатку були схоплені ті, хто відкрито визнавав себе приналежними до цієї секти, а потім за їхніми вказівками і безліч інших, викритих не стільки в злочинницькому підпалі, скільки в ненависті до роду людського. Їх умертвіння супроводжувалося знущаннями, бо їх вбирали в шкури диких звірів, щоб вони були розтерзані на смерть собаками, їх розпинали на хрестах, або приречених на смерть у вогні підпалювали з настанням темряви заради нічного освітлення. Для цього видовища Нерон надав свої сади; тоді ж він дав виставу в цирку, під час якої сидів серед натовпу в одязі візника або правил упряжкою, беручи участь в змаганні колісниць. І хоча на християнах лежала вина і вони заслуговували найсуворішої кари, все ж ці жорстокості пробуджували співчуття до них, бо здавалося, що їх винищують не заради суспільної користі, а внаслідок кровожерливості одного Нерона”.
Цей текст був написаний Тацитом орієнтовно близько 100 року після Різдва Христового.
Одні з найбільш примітних згадок про Ісуса за межами Біблії записав єврейський історик першого сторіччя Йосип Флавій - єврейський полководець, який під час руйнування Єрусалиму римлянами під час юдейського повстання 66-70 рр. після Різдва Христового потрапив у полон до римлян. Він був надзвичайно компетентна і талановита людина, хто не читав його «Юдейські старожитності» - раджу.
У них він двічі згадує про Ісуса. Коротка згадка стосується оповідання про вирок Якову, винесений єврейським синедріоном. Цей Яків, пише Йосип Флавій, був братом Ісуса,"так званого Христа". Апостол Павло в Посланні до Галатів (1:19) називав Якова "братом Господнім», бо він був двоюрідним братом Ісуса Христа.
Другий уривок Йосипа Флавія звучить так: “У той час жив Ісус, людина мудра, якщо його взагалі можна назвати людиною. Він… творив дивовижні справи… Це був Христос. Коли Пілат…засудив його на розп'яття, ті, хто з самого початку полюбили його, виявилися йому вірні. На третій день він сам з'явився…їм живий… І… понині ще існують так звані християни, що іменують себе таким чином по його імені”.
Цей уривок настільки християнський за духом, що чимало вчених в Нову Добу стали вважати його християнською вставкою 3-4 століть.
Проте, уже у 20 столітті було опубліковано старовинний арабський переклад Йосипа Флавія, де фраза про християн так само була присутня: «У цей час жив мудрий чоловік, якого звали Ісус (ла-Ісу), спосіб життя якого був бездоганним і був відомий своєю чеснотою. І багато з юдеїв і з інших народів стали його учнями. Пілат засудив його на розп'яття і смерть, але ті, які були його учнями, не відреклися від його вчення. Cтверджували, що він з'явився їм через три дні після свого розп'яття, і що він був живий. Тому і вважають, що він був тим Месією, про чудесні діяннях якого сповістили пророки».
Там же, у Флавія, є згадки і про Понтія Пілата, і про Івана Христителя. Це, нагадаю, текст 90-их рр. після Різдва Христового.
У 18-й книзі "Іудейських старожитностей" про Івана сказано дослівно так: "Деякі з юдеїв думають, що погубив Бог війська Ірода по всій справедливості, караючи його за смерть Івана, що званий Хрестителем. Ірод вбив його - людину гідну, що переконував іудеїв вправлятися в чесноті, бути справедливими один до одного і благочестивими перед Богом і тоді вже приходити хреститися. Він вважав, що хреститися варто не для того, щоб вимолити прощення гріхів, а заради чистоти тілесної, коли душа ще раніше очищена праведністю. Навколо нього збиралися люди, натхнені його словами. А Ірод, боячись, як би він, володіючи такою силою переконання, не підняв заколоту (здавалося, що за його порадою люди зроблять усе), вирішив, що набагато краще попередити події і вбити Іоанна, не чекаючи заколоту, а не каятися потім, якщо трапиться переворот. Запідозрений Іродом, він в оковах був відправлений у Махерунт - про цю в'язниці ми говорили раніше - і там убитий ".
Хоча у Йосипа Флавія нема згадки про побиття немовлят у Віфлеємі за наказом царя Ірода одразу після народження Ісуса Христа, що присутня у Євангелії, однак він свідчить, що ця історія була цілком можлива.
Так, приміром, за даними Флавія, Ірод був настільки підозрілим, що стратив трьох своїх синів, а перед смертю, знаючи, що юдеї радітимуть закінченню його тиранії, запланував масове убивство по одній людині з усіх юдейських родин:
«Жовч так порушила його проти всіх, що він перед самою смертю вигадав наступну страшну справу: коли, за його наказом, з'явилися звідусіль все найбільш впливові іудеї (це була страшна маса людей, тому що всі корилися його приписові, бо неслухняним загрожувала смертна кара), цар, в однаковій мірі збуджений як проти невинних, так і проти винних, наказав всіх їх замкнути в іподромі. Потім він послав за своєю сестрою Соломією і її чоловіком Олексою і сказав їм, що він скоро помре, бо його страждання неймовірні. Звичайно, це цілком природно і буває з усіма, але його особливо засмучує, що він помре і ніхто не стане плакати за ним і сумувати про нього в такій мірі, в якій це було б пристойно, адже він цар.
Йому прекрасно відомий настрій юдеїв, і він знає, наскільки бажана і приємна їм смерть його, так як вони ще при його житті влаштували бунт і нахабно поставилися до його жертовним дарів. Тому, говорив він, тепер їхня справа придумати для нього яке-небудь полегшення його страждань. Отже, якщо вони (Соломія і її чоловік) не відмовляться допомогти йому, то йому будуть влаштовані такі пишні похорони, яких не заслужив ще ніхто з царів, і тоді весь народ буде в щирій скорботі, тим часом як тепер народ цей знущається і сміється з нього. Тому, коли вони (Соломія і її чоловік) переконаються в його смерті, нехай вони накажуть оточити іподром військами, яким, проте, не слід поки повідомляти про його кончину (це можна буде сповістити народу після виконання його волі) і накажуть їм перестріляти зібраних в іподромі людей. Це його наказ є цілком нелюдський, адже він, покидаючи життя, бажав занурити весь народ в горе внаслідок втрати найдорожчих йому осіб. Адже він наказав убити з кожного дому по одній людині, до того ж без того, щоб ці особи вчинили щось незаконне або звинувачувалися в якомусь злочині. Всі, хто цінує чесноту, звичайно в такі хвилини життя забувають свою ненависть до дійсних ворогів своїм».
А ось як Флавій описав кінець Ірода:
«Тим часом хвороба Ірода все погіршувалася, бо Господь Бог карав його за все його беззаконня. То був повільний вогонь, який був не стільки помітний зовнішньо, скільки лютував у нього всередині тіла; до цього приєднувалося ще пристрасне, непереборне бажання відірвати у себе який-небудь член тіла.
Його мучили також внутрішні нариви, особливо ж страшні болі в шлунку; ноги його були наповнені водянистою, прозорою рідиною. Така ж хвороба спіткала і низ його живота; на гниючих частинах з'являлися черв'яки; коли він хотів піднятися, дихання завдавало йому страшні страждання внаслідок смороду, його охоплювали судоми, причому цар виявляв неприродну силу. Богобоязливі люди, які за своїми знаннями вміли пояснювати такі явища, говорили, що тепер Предвічний карає царя за його великі беззаконня».
У Вавилонському Талмуді, який укладався приблизно між 70-500 рр. від Р.Х., міститься кілька прямих згадок про Ісуса:
“У переддень Великодня повісили Ієшу. І за сорок днів проголосили, що його повинні побити камінням за те, що він займався чаклунством і спокусив Ізраїль…” (Тобто чудеса Ісуса були настільки явні, що опоненти не могли їх заперечити, і пояснювали чаклунством. Звинувачення в чаклунстві нагадує нам, як фарисеї звинувачували Ісуса в тому, що "він виганяє бісів силою Вельзевула, князя демонів»).
Олександр ПАЛІЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |