Інформаційний фронт: ВІЙНА ЗА ДУШІ

Головне питання нинішньої війни (на відміну від попередньої, світової) не в тому, чи існуватимемо ми після її завершення, а в тому, які ми будемо. «Війна за ідентичність» — так назвала нинішні події Оксана Забужко. Справді, війна ведеться не за території і квадратні кілометри, а за душі людей, їхні світогляди та цінності. Контроль над першим розглядається як плацдарм для впливу на друге.

Інформаційний фронт у такій війні навіть важливіший за бойові дії. Збройні зіткнення та смерті людей потрібні як інструменти для створення правильної «картинки», яка буде подана суспільству для впливу на його свідомість. Людські життя для Путіна — лише засіб для формування і донесення його меседжів своїй країні/Україні/світу. Він промовляє до нас таким чином. Промовляє переконливо: руїнами міст та трупами вбитих.
Така війна означає, що Путін не зупиниться, захопивши шмат нашої землі. Йому потрібна вся Україна. Тому що йому потрібні в першу чергу українці.

Саме українці, після відповідної ідеологічної обробки, мають стати головними будівничими «руского міра» — втілення його неоімперської ідеології. Без них його просто нікому будувати: на це не надаються (в силу своїх релігійних, культурних, ментальних особливостей) ані поки що лояльні представники народів Азії, ані, тим паче, позірно упокорені народи Кавказу.

Самих росіян для реалізації глобального путінського проекту замало. Крім того, вони не мають жодних варіантів власної ідентичності, які не включали б Україну. Тобто в їхньому самоусвідомленні росіян без нас не існує. В тому, що українці «братній» народ, а значить має залишатися під опікою старшого члена сім'ї, на диво сходяться як прихильники нинішнього режиму в Кремлі, так і його російські опоненти.

Варіант «України Януковича» був ідеальним для Путіна — формально незалежна держава, населення якої завдяки вмілій пропаганді поступово переформатовуєтся відповідно до вимог «русского миру». За таке духовне вторгнення та ідеологічну анексію не передбачено жодної відповідальності жодними міжнародними угодами, за нього не доводилося платити ніякими економічними санкціями. Інформаційна окупація та анексія не є міжнародним злочином.

А результат визрівав саме той, що треба — Україна, залишаючись на мапі світу, поступово зникала. Без власної культури, мови, історії перетворювалася на інтегральну частину Росії. Але вберегти це досягнення Путіну не вдалося.

Попри те, що в Україні десятки років було позірно тихо, війна триває давно — з часу розвалу СРСР. Крах радянської імперії не означав крах радянської ідентичності. Вона далі жила у формально незалежних державах. Апелюючи до її цінностей, легко було втримувати контроль над колишніми республіками. Цим і займався Кремль, при мовчазній згоді Заходу, який негласно визнавав його право на власну «зону впливу». Тому де-факто СРСР продовжував жити. Принаймні, у кордонах 1939 року, остаточно втративши хіба країни Балтії.

Після 24 серпня 1991 далі існувала й Радянська Україна. Джерелом неспокою в ній теж були терени, що ввійшли до Союзу після 1939-го. Їх населення значно менше постраждало від радянізації. Голодомор та масові репресії 1920-1930-х, що забрали життя мільйонів, оминули західних українців. Звідси й почалася своєрідна національна «реконкіста» — ідейне відвоювання українцями своєї держави, поступове перетворення незалежності де-юре у незалежність де-факто.

Її невпинний рух на схід чудово демонструють електоральні мапи від 1990-го до 2014 років — це поступові перемоги проукраїнських сил на виборах. Спочатку в 1990-х лише в Галичині, згодом 2004-го на всьому Правобережжі. Врешті, 2014-го майже на всій території України за винятком анексованого Криму та контрольованих проросійськими терористами теренів Донбасу.

Іноземному читачеві, напевно, дивно читати про «проукраїнські сили» в Україні, адже до прикладу в Німеччині всі сили, незалежно від їх орієнтації, є «пронімецькими».
Але нашу політику неможливо зрозуміти, не застосовуючи саме таку постколоніальну термінологію. Справжній поділ тут завжди проходив не за ідеологічними маркерами (лівий/правий), а за ставленням до незалежності України. Відкрито проти суверенітету виступали лише маргінальні сили, але фактично на заваді його реалізації стояли потужні політичні угрупування, на кшталт ПР чи комуністів, які тривалий час мали більшість у владі.

Протистояння української та російської/радянської ідентичностей були головним сюжетом в політиці протягом усіх років незалежності. При чому як це не парадоксально, інструментом утвердження саме другої здебільшого й була влада в Україні.
Врешті спроба Януковича реалізувати повний російський/радянський реванш викликала неочікуваний для нього та Росії масштабний протест в кінці 2013 року. Протест, який слушно називають антиколоніальним повстанням, бо він став спробою українців утвердити проголошену 1991-го незалежність. Ключовими цінностями, які мобілізували та консолідували активістів, були свобода та солідарність. Цінності, які є водночас основою української та європейської ідентичностей. З цього поєднання і зродилося нове гібридне слово «ЄвроМайдан», що стало назвою нової революції.

ЄвроМайдан переміг тому, що отримав підтримку майже на всій території України. За винятком тих теренів Донбасу та Криму, де в силу історичних причин, збереглися найміцніші острівці радянської ідентичності.

І сьогодні саме до радянських людей апелює Путін, розгортаючи агресію проти України. Саме на них найкраще спрацьовує пропаганда, саме вони є його головною опорою в Україні.
Путін активізував свій наступ тому, що усвідомлює: острівці радянської ідентичності зникають, як минулорічний сніг на сонці. І якщо сьогодні не скористатися ними для формування російської (насправді модернізованої версії радянської) ідентичності у вигляді «русского миру», завтра вже може бути пізно.
ЄвроМайдан запустив незворотні процеси руйнування радянської ідентичності, що пережила СРСР.

Відповідь на питання «що постане на її руїнах?» формулюється нині у протистоянні між Україною та Росією, в збройному конфлікті та, особливо, у інформаційній війні. При цьому йдеться не лише про те, якими будуть українці.

Формування новітньої української ідентичності — це шанс для росіян створити власну, неімперську, ідентичність, вирватися врешті з полону уявлень про свою націю сформованих ще в ХІХ столітті. Врешті це їх шанс на майбутнє.



Новое Время
http://nv.ua/opinion/vyatrovich/voyna-za-dushi-pochemu-imenno-ukraincy-nuzhny-putinu-35995.html