Ікона в розбомбленій хаті
Ця ікона на свіжому згарищі - у розбомбленій "градами" хаті - виглядала геть беззахисно і якось навіть недоречно. Вона виглядала тут недоречно від самого початку - ще тоді, коли тут мешкали люди, коли цілою була хата, ще тоді – до війни.
Богородиця з Ісусом ніяково тулилися в кутку і некліпно, з очима, сповненими невимовного смутку, дивилися на людей. А люди шастали повз жінку з дитям і наче напоказ носили в головах гидоту, яку чомусь називали «плани на життя».
Вони були такі впевнені у власній непомильності, у власній силі, чи їм справді було невтямки, що тут завше перебуває ще хтось, окрім них. Хтось – геть інший – перед ким не варто хизуватися власним лайном?
Бодай би були пообертали хатні ікони лицем до стіни, може, тоді було б легше, а так - стративши стид – люди страчували себе.
Враження було таке, що люди від самого початку не збиралися жити у власній хаті – вони збиралися тут ховатися, перечікувати, тому, коли зробили із вікон власного дому бійниці та кулеметні гнізда, у цьому як би не було нічого незвичного: саме цього слід було очікувати від цих людей.
І от – все. Хати немає. Тих людей немає теж. Від їхнього життя залишилась дивом вціліла ікона, згарище, якесь сміття, якісь недоїдки і пил, пил, пил. (Ікона вціліла, мабуть, тому, що нічого не мала до цих людей).
Наші розвідники знайшли її, коли поверталися із завдання. Підібрали, обтерли від пилюки та сажі. Обгоріла, понадщерблювалася, та лики - незаймані. Док загорнув дощечку розміром 28 на 31 в кітель і власну пропітнілу тільняшку і заховав до наплічника.
У його наплічнику, вмостившись поряд із гранатами, запасними магазинами до автомата, металевим дротом для розтяжок, аптечкою, тихенько попіскували двоє цуценят, яких Док знайшов біля тіла загиблої суки у сусідньому дворі, теж випаленому вщент.
Бійці постояли, помовчали, познімали каски, наче віддали мовчазний салют невідомо кому. Може, загиблим людям, може, спаленій хаті, може, зруйнованому життю.
Відвезу її в храм. Передам настоятелю. Нехай поверне людям. Нехай жінка з дитям знайде собі новий дім, нову хату. А цієї — більше немає. І людей тут — більше немає. Навіть небу тут незатишно. І Бог наразі теж тут не живе. Все. Віршів немає теж.
Борис ГУМЕНЮК
Богородиця з Ісусом ніяково тулилися в кутку і некліпно, з очима, сповненими невимовного смутку, дивилися на людей. А люди шастали повз жінку з дитям і наче напоказ носили в головах гидоту, яку чомусь називали «плани на життя».
Вони були такі впевнені у власній непомильності, у власній силі, чи їм справді було невтямки, що тут завше перебуває ще хтось, окрім них. Хтось – геть інший – перед ким не варто хизуватися власним лайном?
Бодай би були пообертали хатні ікони лицем до стіни, може, тоді було б легше, а так - стративши стид – люди страчували себе.
Враження було таке, що люди від самого початку не збиралися жити у власній хаті – вони збиралися тут ховатися, перечікувати, тому, коли зробили із вікон власного дому бійниці та кулеметні гнізда, у цьому як би не було нічого незвичного: саме цього слід було очікувати від цих людей.
І от – все. Хати немає. Тих людей немає теж. Від їхнього життя залишилась дивом вціліла ікона, згарище, якесь сміття, якісь недоїдки і пил, пил, пил. (Ікона вціліла, мабуть, тому, що нічого не мала до цих людей).
Наші розвідники знайшли її, коли поверталися із завдання. Підібрали, обтерли від пилюки та сажі. Обгоріла, понадщерблювалася, та лики - незаймані. Док загорнув дощечку розміром 28 на 31 в кітель і власну пропітнілу тільняшку і заховав до наплічника.
У його наплічнику, вмостившись поряд із гранатами, запасними магазинами до автомата, металевим дротом для розтяжок, аптечкою, тихенько попіскували двоє цуценят, яких Док знайшов біля тіла загиблої суки у сусідньому дворі, теж випаленому вщент.
Бійці постояли, помовчали, познімали каски, наче віддали мовчазний салют невідомо кому. Може, загиблим людям, може, спаленій хаті, може, зруйнованому життю.
Відвезу її в храм. Передам настоятелю. Нехай поверне людям. Нехай жінка з дитям знайде собі новий дім, нову хату. А цієї — більше немає. І людей тут — більше немає. Навіть небу тут незатишно. І Бог наразі теж тут не живе. Все. Віршів немає теж.
Борис ГУМЕНЮК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |