Громадські слухання… без громадськості?

Усі, хто хоч раз бачив державну службу зсередини, знають, як іноді робляться ті чи інші справи — аби «відписатися». Отримали папірець із резолюцією, написали план заходів, відзвітували. Зрештою — така і держава.

У нашому випадку нічого нового. Минулої середи в Чернігові відбулися громадські слухання (щоправда, без громадськості) на тему «Перспективи реформування системи охорони здоров’я в області».
Чиновники говорили, що і як потрібно робити, аби лад у медицині навести, смакували проблеми, згадували пілотні проекти з реформування галузі, але для чого і для кого це робилося?
Як відомо, громадська рада налічує понад сімдесят членів — представників різноманітних організацій, а на громадських слуханнях їх було не більше п’ятнадцяти, та й сама зала, де проходили слухання, більше не вмістила б, адже за площею вона схожа на кімнату у «хрущівці».
Хоча оголошення про ці псевдо-громадські слухання і «висіло» на сайті «Чернігівський монітор» ще за декілька днів, але чи то громадськість збайдужіла, чи так дуже її хотіли бачити самі посадовці — не зрозуміло.
Проходили слухання у вже звичному режимі: спочатку головний лікар Чернігівської обласної лікарні Микола Романюк виступив із доповіддю про проблеми та шляхи реформування галузі, яку, до речі, активно перебивали самі учасники, а Світлана Пасталиця, яка головувала, постійно намагалася втихомирити крикливих громадських діячів. Потім головний спеціаліст управління охорони здоров’я Володимир Пулін доповідав, але більша частина його доповіді на слайдах мало не слово в слово збігалася із промовою Миколи Романюка. На що він зауважив: «Просто матеріали взято з одного джерела». Виникає питання: якщо ви, шановні, не маєте власного бачення проблеми, а просто «передерли» свої виступи з офіційного документа від вищого органу, навіщо взагалі скликати ці слухання? Відповідь проста. Поверніться на початок статті і прочитайте чарівне слово — «відписка»!
А от учасники «слухання», хоч їх було і не багато, все ж таки поцікавилися, чому в лікарнях порушується Конституція України, яка каже, що медицина у нас безоплатна. Адже в дійсності без такого собі «благодійного внеску» вас просто не обслуговуватимуть. На що отримали відповідь Миколи Романюка: «Покажіть, хто з вас узяв гроші. Грошей ніхто не вимагає. Вам просто пропонують здати благодійний внесок, а якщо ви не маєте такої можливості, все одно лікуватимуть!»
Виникають сумніви, адже всі вже знають, що в Україні дешевше поминки відбути, аніж лікуватися.
Я сам лікуюся в одній із лікарень Чернігова, але от біда, прописки місцевої не маю. Тож щоразу, коли загострюється бронхіт, займаюся благодійністю. І щоразу цифри змінюються: позаторік — тридцять гривень, торік — п’ятдесят, цього року — вже сімдесят. І ці цифри я не сам вигадую, мене ставлять перед фактом: або платиш, або йди додому і помирай. І доки завідувачка відділення не побачить квитанції, на лікарняній картці резолюції не поставить. А якщо грошей нема, хоч у тебе і мізки на поверхню вилазять, ніхто на тебе і не гляне.
До речі, саме такий випадок трапився із моїм знайомим: увечері на вулиці отримав від хуліганів пивною пляшкою по голові. Одразу ж пішов до травмпункту, але достатньої суми в кишені не виявилося, тож перед ним просто зачинили двері. От вам і медицина.
Звичайно ж, реформи потрібні, але починати треба з людського фактора. Бо скільки б реформ не було зроблено, нечисті на руку лікарі не зупиняться. Нікого не хочу образити, але це — реалії нашого життя. Та не все втрачено, адже є і нормальні лікарі, які не беруть грошей за те, на що Гіппократу поклялися.

Віктор ТКАЧЕНКО