Город не посіяний: Галя, мабуть, захворіла...

- Галя, мабуть, захворіла. Треба їй подзвонити, спитати, що вона там, - бабуся стривожено хитає головою.
- Як ти знаєш? - дивуюся я, поспішаючи вслід за нею тротуаром - вона висока, набагато вища за мене, і мені треба зробити кроків три, щоб був один її.
- Та ти дивися, город не посіяний, а вже яке число. Це щось серйозне в людини, - пояснює вона.
Мені дивно. Ну не посіяний, то й не посіяний, може, не схотіла? Я сама не люблю город і не розумію, навіщо він потрібен.
У бабусі й дідуся був чималий город. Коло нього крутилася, певно, більша частина часу починаючи десь з лютого і закінчуючи... Мабуть, не закінчуючи.
Взимку дід час від часу виносив з підвалу дерев'яні ящики з картоплею і починав її перебирати - відламувати паростки, аби вона не псувалася і її вистачило до нового врожаю. Картопля на городі родила так собі: постійні посухи, солона земля, яка аж виблискувала іноді білими іскрами на сонці, клятий "колорад" та інші причини не давали їй рости великою, але сяк-так вона все ж примудрялася виростати.
- Бачиш, вже весну відчуває, - показував дід картоплину, яка вся була рясно всіяна рожевими тоненькими паростками.
- Ще тільки лютий, оно морози ще ідуть, - відповідала я.
- Морози морозами, а вона вже хоче рости, - відказував він.
Після засівання городу різним насінням починалися одвічні очікування дощу.
- Ти глянь, нема дощу й нема. Та що ж це таке робиться? Все засохне, - бідкалася бабуся, вишукуючи над головою хоч хмаринку.
Мені було байдуже: засохне то й засохне. З городу мені подобалися хіба що полуниця і горох, але їх було мало і - знову ж через засуху і засоленість ґрунту - врожаї були не так щоб дуже. Але бабуся й дідусь завжди очікували дощу і плекали надію на врожай. З року в рік - так, ніби й не помічали, що ця історія абсолютно циклічна, без винятків.
Мало не вмираючи на тій сухій сіруватій землі, баба з дідом сапали рядочки огірків, помідор, капусти, картоплі, цибулі, кабачків... Сонце нещадно пекло в спини, бур'ян, попри посуху, все одно ріс швидше за огірки, а вони сапали й сапали.
- Та сядьте відпочиньте, піт аж з носа крапає, - вмовляла я.
- Та де сядь, треба сапати, а ввечері дід ще отрутою від "колорада" поприскає, бо нема спасу.
- Нащо вам той город? Можна ж купити, - не розуміла я.
- Ой, перестань. Ти й купиш. Як це - нащо? - відмахувалася бабуся.
... Галя таки була хвора, і за деякий час її не стало. Город сиротою простояв без неї всю весну й літо. Я тільки в розпал літньої спеки зрозуміла, що вже не проходжу повз цілий лан кукурудзи, яку баба Галя щороку вирощувала для курей, і там, де в неї зазвичай розлогі буряки, - тепер буяє звільнена від сапок і зморшкуватих рук баби Галі пирійка. Мені стало гірко і захотілося вирвати той бур'ян. Але він був за парканом, а баба - в могилі.
Тепер мені думається, що перевіряти, чи не м..ль, бува, перед тобою, треба не паляницею. Зрештою слово можна завчити. Візьми людину, проведи її повз город, зарослий бур'яном. Поклади там десь в бур'янах сапку, щоб її було трохи видно з дороги. І дай хвилин 20 часу, нічого не пояснюючи. Якщо, почухавши потилицю, людина знизає плечима, здивовано озирнеться і, спочатку ніби крадучись, обережно висмикне пару травино руками, потім - цілу жменю, а тоді, завваживиши сапку, візьметься до роботи, - не сумнівайся, хто перед тобою. Незважаючи на вік, стать, доходи. А якщо пройде повз, навіть не зупинившись... якщо їй буде байдуже. Якщо навіть не гляне в бік зеленкуватих круглих кабачків, що потерпають у мишійці, не потягнеться підняти непідв'язане бадилля помідор, - то теж не сумнівайся. Це - той або та, хто прагне твоєї смерті і живе в сусідній, на жаль для нас, країні.
На фото - город у Великій Димерці на Київщині. Капуста росте біля іржавого російського танку.
І я собі так думаю, що город завжди переможе пустку і загатить навіть найглибшу прірву. Бо це - культура творення, культура плекання життя, культура, що спирається на одвічне природне колесо, яке постійно крутиться й крутиться.

Evgenia Genova