Дзвінок із минулого

Задзеленчав хатній телефон. Беру слухавку і чую: - Привіт, це Анатолій Петрович. Який, - питаю. - З твоєї юності, - чую у відповідь. У голові мізки пересипають і вишукують, хто це. Він називає прізвище. Згадую.

Хлопчина з Пермі навчався в авіаційному і на одній з наших студентських вилазок на природу він почув мій спів і закохався. Страшно, люто, до нестями. Приходив до мого гуртожитку, стояв годинами під вікнами, прибігав на всі концерти, де я співала. Кучеряве волосся, увесь у веснянках, добрий російський парубок із синіми очима. Він пропонував руку і серце, попросив сказати за нього свого брата, який навчався у військовій академії. Не допомогло. Відчувала, що ця людина з якогось іншого світу. Мій внутрішній сканер це побачив...

Пройшли роки...

І ось цей дзвінок з минулого.

Питаю, як життя? Відповідає, що бачу тебе по телевізору, слухаю по радіо, у бібліотеці взяв твої книги і прочитав. Але ж ти пишеш українською і говориш теж. Колись ти говорила по-нашому.

І пішло... Так ти бандерівка і для тебе Бандера герой?
-Так,- відповідаю. - Так він же вбивав росіян! - Як він міг убивати, коли він весь час був у в'язниці і ніколи не був у росії? - Так ти тепер за нього?

І ще. - Що ж ти пишеш брехню, що був голод? Я кажу, що мама розповідала і що в нашому селі збудовано обласний меморіал Голодомору. І так далі...

Ніщо його так не зашкребло, як я сказала, що я живу у себе вдома, а ти приїхав до нас і встановлюєш свої правила мовні і т.д.

Кажу, - хіба в Англії ти будеш просити російський язик?

Мовчить. А далі його висновок: як добре, що ти не захотіла піти за мене. От я одружився на українці, маю двох доньок і онуків, і всі вони думають так, як я.

І я так зраділа, що маю чуйку, яка не підвела мене в юності.

Люди, яка біда нам з такими. Їх не можна перевиховати, вони скрізь залишають свій отруйний слід, на жаль.

І як багато таких у нашій зболеній країні, замученій війною і ворогами всередині і зовні.

Ніна ВИНОГРАДСЬКА