"Дзвін", що зробив мене українцем

У липні цього року - кругла дата. 30 (тридцять) років тому я став ідеологічним і політичним українцем.

До липня 1990 року, коли мені було 19 років і 8 місяців, я не розумів причин своїх протестів. Я знав, що мені не подобається Олесь Гончар та інша радянська полова. Але не розумів, чому. Була інтуїція, нею керувався. Замість радянських книжок про комуністів і колгосп двісті тридцятий раз перечитував Дюма, Стівенсона і Конан Дойла. Спонтанно протестував на уроках літератури і на мене викликали класного керівника, він же - заступник парторга школи.

Від 1985 року, коли дозволили публікації Огонька та інших "прожекторів перестройки", я почав поволі розуміти причини свого бунту, своєї незгоди. Але цього все одно було мало. в університеті наш курс був і лишився найкрутішим, найбільш просунутим, найбільш іноваційним і, відповідно, бунтівним та зубастим. Проте я не брав участі в самоорганізованих колядах та вечорницях - чесне слово, не бачив це частиною міської, урбаністичної української культури. Мені не вистачало України саме в міському просторі.

І тут настав липень 1990 року. Я, практикант чернігівської обласної молодіжки "Комсомольський гарт", їду репортером разом із культурологічним походом "Дзвін`90". Ці три дні мене поміняли і зробили ідеологічно та політично таким, яким я є зараз. Я зрозумів, що ненавиджу і за що. Але, що важливіше - зрозумів, що люблю, кого ціную і чого прагну. Досконалим не є й досі. Усвідомлення різних речей приходить і далі. Крапку у формуванні проукраїнського мене поставив Майдан 2013-2014 років. Але ж без липня 1990-того для мене не було б серпня 1991-шого і зими 2013-2014 років.

Андрій КОКОТЮХА

На фото: учасники походу "Козацькими шляхами" (1991) у Батурині