Двохсотий ранок Широкої війни
Сумніваюся, що на фронті згадають такий ювілей – їм ніколи. Або роблять справу, або відключаються, щоб поспать – організм вимагає розрядки від напруження боїв, обстрілів, наступу і перемог. Бо там, де ми бачимо сьогодні задощений ранок Головасіка – вони бачать кров, піт і болото під ногами. Війна – це не кіношні кадри радянських героїчних фільмів, проте підняття нашого прапора над будь-яким Високопіллям чи Кураховим має бути для нас не менш красивим, ніж режисерське американського на Іводзімі. Попри кров, піт і бруд.
Двохсотий ранок на Сіверщину прийшов з дощем. І вчора, їдучи на Сосницю, не полишала думка: як зимуватимуть мешканці Новоселівки – бо я бачив їх потрощені росіянами хати. Символічно, що модульні будинки, надані Польщею, стоять за монументом загиблим у другій світовій війні. Після Перемоги на монументі загиблих у російсько- українській війні буде не менше прізвищ…
Про швидкий контрнаступ українського війська на Харківщині і Донеччині та Луганщині знають всі. Балаклія, Куп’янськ, Вовчанськ, Ізюм, Лиман – чесно кажучи, тільки зараз Україна вивчає свою географію: думаю, вчора у Гуглі найзатребуванішими були запити карт цих місцин. І після війни треба зробити так, щоб туди поїхали подивитися закарпатці і волиняни, галичани і подоляни. Так, як і в Херсон, Голу Пристань, Генічеськ чи Давидів Брід. Ну, а в Крим і без спонуки поїдуть )
Вражені європейські столиці коментують наступ українців чітко: після перемоги українська нація буде найсильнішою нацією континенту. А ЗСУ – зразком для друзів і острахом для таких пуйлістів, як мадяри, що зазіхають на частину нашого Закарпаття, ще не покаявшись за спалення Корюківки, Єліного, Козарів та багатьох українських сіл у другій світовій, коли вони були на помочах у Гітлера. Вчора – у Гітлера, сьогодні – у Путіна…
Проте на Московії назріває гнійним чиряком бунт. Традиційна форма зміна влади в них – бунт, як казав їх класик, бєссмислєнний і бєспощадний. Дві районні ради у Петербурзі та Москві вимагають судити Путіна за провал «спецоперации», яку, проте, бояться назвати війною. Начебто на нараді в Кремлі один генерал, доповівши Путіну, що нема чим не тільки наступати, але й оборонятися, сказав просто: «Ви праігралі, Владімір Владіміровіч!». Всі прифонаріли, а лисіючий цар тільки й спромігся спитати чи весь генштаб так думає. Його то запевнили, що ні, але нацгвардія вже збирається під москвою вигукнути: «Царь-то нєнастаящій!»… Московія традиційно «смурна від крові, смут своїх і свар» (Ліна Костенко). І начебто глава спецслужб Патрушев дав сигнал Заходу: мовляв, готові залишити Донбас, але не Крим. Ага, щас – Захід тут же устами американців відповів, що тільки Україна буде визначати умови миру, а американці підтримають Україну. Звісно, вчорашні любителі майскіх шашличков і великого будівництва доріг замість будівництва ракет, виховані на булгаковщині та іншій достоєвщині з густим замісом петросянщини, можуть легко схитнутися на сторону «оп’ятьдружби”, але не те вже українське суспільство, не те. І хоча від імені українців чомусь говорять неукраїнці типу Арєстовіча чи Фейгіна з Гордоном, (бо українцям ніколи – вони воюють?), але назагал наше суспільство стало іншим. Українським. Починаючи від чернігівського базару, коли вантажник штовхає між рядів возика з товаром і замість ранішого погуку «Астарожна!» він вигукує: «Обережно!». Та й навіть не вигукує, а спокійно вимовляє – українська мова бо мирна.
Про перемогу України говорять багато і говорять чи не всі, хоча до неї ще далеко. Але ми маємо пам’ятати, що перемога – це не тільки звільнення Криму і Донбасу, це й розпад московської імперії. Зі створенням безпекового поясу у складі Стародубщини, Кубані, східної Слобожанщини, контрольованого ЗСУ. З поверненням Україні Таганрога, відібраного Москвою в України сто років тому. І, звісно, Україна повинна мати своє представництво, свої захищені інтереси на Далекому Сході (Зелений Клин), в Оренбуржі та на Тюменщині, що освоєні значною мірою українцями. Шо, дарма, наш полтавець Василь Завойко у Петропавловську- Камчатському помідорчики вирощував ще в 19 столітті? Та й навіть Хабаровськ заснований не якимсь там московітом Хабаровим, а українцем Яковом Дяченком – йому навіть пам’ятника в центрі міста поставили. То з якого дива ми від цього всього маємо відмовитися?
Та наразі українці воюють за Україну в Україні. І радіючи перемогам, молімося за збереження життів нашого воїнства, бо кожна перемога – це не тріумфальні марші, а втрати найхоробріших, найкрасивіших, найдорожчих. До речі, ви знаєте, що в час війни різко зросло число одружень і різко скоротилось число розлучень? Вірю, що й число новонароджених зросте, бо загиблі в бою мають повернутися в нові життя. Во ім’я України.
… І був двохсотий ранок російсько- української війни, прозиваної Широкою. І дощ змивав рани, і зливався зі сльозами, і розм’якчував серця для молитви: “Господи, не відступися від нас! Даруй перемогу побожному народові Твоєму, що захищає світ від нелюдів- виплодків пекла! Поверни війну на голови тих, хто її почав! Утверди ярість свою на їх оселі, щоб дійшли вони, як не розумом – так страхом, до розуміння Правди і Справедливості! Хрест - на диявола, меч - на ворога! Амінь».
Василь ЧЕПУРНИЙ
Колаж 24 каналу
Двохсотий ранок на Сіверщину прийшов з дощем. І вчора, їдучи на Сосницю, не полишала думка: як зимуватимуть мешканці Новоселівки – бо я бачив їх потрощені росіянами хати. Символічно, що модульні будинки, надані Польщею, стоять за монументом загиблим у другій світовій війні. Після Перемоги на монументі загиблих у російсько- українській війні буде не менше прізвищ…
Про швидкий контрнаступ українського війська на Харківщині і Донеччині та Луганщині знають всі. Балаклія, Куп’янськ, Вовчанськ, Ізюм, Лиман – чесно кажучи, тільки зараз Україна вивчає свою географію: думаю, вчора у Гуглі найзатребуванішими були запити карт цих місцин. І після війни треба зробити так, щоб туди поїхали подивитися закарпатці і волиняни, галичани і подоляни. Так, як і в Херсон, Голу Пристань, Генічеськ чи Давидів Брід. Ну, а в Крим і без спонуки поїдуть )
Вражені європейські столиці коментують наступ українців чітко: після перемоги українська нація буде найсильнішою нацією континенту. А ЗСУ – зразком для друзів і острахом для таких пуйлістів, як мадяри, що зазіхають на частину нашого Закарпаття, ще не покаявшись за спалення Корюківки, Єліного, Козарів та багатьох українських сіл у другій світовій, коли вони були на помочах у Гітлера. Вчора – у Гітлера, сьогодні – у Путіна…
Проте на Московії назріває гнійним чиряком бунт. Традиційна форма зміна влади в них – бунт, як казав їх класик, бєссмислєнний і бєспощадний. Дві районні ради у Петербурзі та Москві вимагають судити Путіна за провал «спецоперации», яку, проте, бояться назвати війною. Начебто на нараді в Кремлі один генерал, доповівши Путіну, що нема чим не тільки наступати, але й оборонятися, сказав просто: «Ви праігралі, Владімір Владіміровіч!». Всі прифонаріли, а лисіючий цар тільки й спромігся спитати чи весь генштаб так думає. Його то запевнили, що ні, але нацгвардія вже збирається під москвою вигукнути: «Царь-то нєнастаящій!»… Московія традиційно «смурна від крові, смут своїх і свар» (Ліна Костенко). І начебто глава спецслужб Патрушев дав сигнал Заходу: мовляв, готові залишити Донбас, але не Крим. Ага, щас – Захід тут же устами американців відповів, що тільки Україна буде визначати умови миру, а американці підтримають Україну. Звісно, вчорашні любителі майскіх шашличков і великого будівництва доріг замість будівництва ракет, виховані на булгаковщині та іншій достоєвщині з густим замісом петросянщини, можуть легко схитнутися на сторону «оп’ятьдружби”, але не те вже українське суспільство, не те. І хоча від імені українців чомусь говорять неукраїнці типу Арєстовіча чи Фейгіна з Гордоном, (бо українцям ніколи – вони воюють?), але назагал наше суспільство стало іншим. Українським. Починаючи від чернігівського базару, коли вантажник штовхає між рядів возика з товаром і замість ранішого погуку «Астарожна!» він вигукує: «Обережно!». Та й навіть не вигукує, а спокійно вимовляє – українська мова бо мирна.
Про перемогу України говорять багато і говорять чи не всі, хоча до неї ще далеко. Але ми маємо пам’ятати, що перемога – це не тільки звільнення Криму і Донбасу, це й розпад московської імперії. Зі створенням безпекового поясу у складі Стародубщини, Кубані, східної Слобожанщини, контрольованого ЗСУ. З поверненням Україні Таганрога, відібраного Москвою в України сто років тому. І, звісно, Україна повинна мати своє представництво, свої захищені інтереси на Далекому Сході (Зелений Клин), в Оренбуржі та на Тюменщині, що освоєні значною мірою українцями. Шо, дарма, наш полтавець Василь Завойко у Петропавловську- Камчатському помідорчики вирощував ще в 19 столітті? Та й навіть Хабаровськ заснований не якимсь там московітом Хабаровим, а українцем Яковом Дяченком – йому навіть пам’ятника в центрі міста поставили. То з якого дива ми від цього всього маємо відмовитися?
Та наразі українці воюють за Україну в Україні. І радіючи перемогам, молімося за збереження життів нашого воїнства, бо кожна перемога – це не тріумфальні марші, а втрати найхоробріших, найкрасивіших, найдорожчих. До речі, ви знаєте, що в час війни різко зросло число одружень і різко скоротилось число розлучень? Вірю, що й число новонароджених зросте, бо загиблі в бою мають повернутися в нові життя. Во ім’я України.
… І був двохсотий ранок російсько- української війни, прозиваної Широкою. І дощ змивав рани, і зливався зі сльозами, і розм’якчував серця для молитви: “Господи, не відступися від нас! Даруй перемогу побожному народові Твоєму, що захищає світ від нелюдів- виплодків пекла! Поверни війну на голови тих, хто її почав! Утверди ярість свою на їх оселі, щоб дійшли вони, як не розумом – так страхом, до розуміння Правди і Справедливості! Хрест - на диявола, меч - на ворога! Амінь».
Василь ЧЕПУРНИЙ
Колаж 24 каналу
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
