Драматична історія без штанів
Сталося це у далекому 1981 році. Я тоді вчився у великому місті і був у мене друг Павло Лалаєв Павло ріс у сусідньому місті, де утверджувати авторитет треба було силою і нахабством. У нього, як виявилося, було і того, і того з лишком. Те, що сталося тієї весни і влітку стало переконливим підтвердженням тому, про що я і не здогадувався – був наївним та довірливим хлопцем із села. І якби у той час був Фейсбук, то я би того Павла не тільки видалив із друзів, але і заблокував. Та про все по порядку.
Я тоді здобував першу свою професію. В училищі нас годували, давали форму та забезпечували гуртожитком. І ще нам платили стипендію – десять рублів на місяць. Майже всі ці гроші я відкладав, бо тратити їх і не було на що, та і потреб особливих я не мав. До квітня місяця у мене в кишені було цілих шістдесят рублів. З усіма тими грошима перед травневими святами ми вдвох пішли у центральний універмаг, аби купити собі модний одяг.
Обох нас у той час цікавила одна дівчина, наша однокурсниця Олександра. Була вона вельми гарна і мала прекрасні пропорційні форми. Єдине, що її виділяло серед інших – широкі сідниці. Павло любив їй робити компліменти: «Сашко, ти дівчина при всьому!» Їй це явно подобалося і вона демонструвала це усім своїм єством.
Мушу сказати, що спокусити Олександру інтелектом, душевними романтичними розмовами чи аматорськими піснями під гітару, а я тоді пробував підбирати якісь акорди, було неможливо. Єдине, що її цікавило – мода. Одягалася вона з викликом і проживала на квартирі, а не в гуртожитку, що ускладнювало спілкування з нею та позбавляло можливостей завоювати її серце.
В гуртожитку життя проходило максимально просто і там усі питання вирішувалися набагато швидше. Хоча і конфлікти виникали майже щотижня. Перший конфлікт у нашій кімнаті, а проживало нас там четверо, виник у перший тиждень навчання, ще у вересні. Павло, із притаманним йому зневажливим ставленням до слова і до всіх оточуючих, дозволив собі у розмові з хлопцем із Кавказу вимовити традиційну народну болотяну фразу, що закінчувалася словами «… Твою мать». Кавказець ухопив найбільшого кухонного ножа і ледь не вбив Павла Лалаєва. Я тоді врятував йому життя. А гарячого хлопця майже тиждень доводилося переконувати, що ця фраза нічого не означає і вживається просто для зв’язки слів. І нічого з твоєю мамою він робити не збирався. І ображатися на нього не потрібно, бо так говорять усі. І не треба лягати спати із ножем під подушкою, сподіваючись на помсту серед ночі. А Павло аж рвав на собі сорочку і з піною на губах доказував, що мати – це святе. Це святе і для нього, і для всіх. І він це розуміє. Що за свою маму він «отца родного готов зарєзать!» Остання фраза таки переконала кавказця і він залишив Павла у спокої. А Павло був такий вдячний мені, що всюди почав представляти мене своїм кращим другом.
То ж він, уже в кінці навчального року, пішов зі своїм кращим другом у ЦУМ. Саме того року у совєцькому союзі вперше появилися білі джинси і ми побачили їх на прилавку – вони одразу впали в око. Ми стали в чергу і поки рухалися, а це було геть повільно, говорили про красивий одяг, який раніше не могли собі дозволити, і мріяли.
Таких штанів не було ще навіть у знаменитих артистів. А тут ми, Кузан і Лалаєв, прийдемо в училище і всі дівчата перед нами впадуть. Це було крутіше, ніж «adidas». А тоді була популярною серед молоді фраза: «Хто носить фірму «adidas», тому кожна дівка дасть!» Звісно, нас цікавила не кожна дівчина, а єдина Олександра, яка точно не встоїть перед «фірмОю». Нас цікавила велика і чиста любов на все життя. Ми конкурували у боротьбі за увагу красуні. Мене лише турбувало питання: кого з нас вона обере. Чомусь мені вірилося, що мене. Я був стрункішим, розумнішим і добрішим. Ну і скромнішим.
Коли ми дійшли до прилавку, то наших розмірів не залишилося. Були ті кляті джинси лише закороткі і заширокі у поясі. Талія у Павла була така, як у мене тепер, тож йому не підходила тільки довжина. А мене не влаштовувало нічого. І тут мій «кращий друг» почав переконувати, що штани таки треба брати. Він бере однозначно. А якщо візьму і я, то він мені ушиє, а знизу розрубить і буде «чікі-пікі». Дома у нього є швейна машинка і він уміє шити. Ось ці штани, що на ньому, він теж самий ушивав. І дуже якісно – ось дивись, які рівненькі шви. Я оцінив і таки купив ті завелико-закороткі джинси. Та більше мене переконали не слова друга, а моя уява. Думка про те, що Павло прийде у понеділок на навчання у такому супер крутому прикиді і запропонує Олександрі руку і серце… А вона не зможе йому відмовити! А я не зможу їй нічого запропонувати, бо буду без білих штанів… Це мене просто вивело із рівноваги, позбавило здорового глузду і змусило віддати сорок рублів! Цілих сорок рублів! Чотири стипендії за якісь штани не мого розміру! Просто жах! Чортів Лалай – саме так почав я називати Павла згодом. До тих штанів на іншому поверсі магазину ми ще купили білі сорочки з коротким рукавом. Тобто, залишився хлопець із села без своїх кровних грошей.
Я віддав свої джинси Павлові і він поїхав додому. Кілька тижнів він приїжджав на навчання без джинсів і переконував мене, що не мав часу на те, щоб перешити і мої, і свої. А вже десь у кінці травня таки одягнув на себе білі круті штани. Я помітив, що він подовжив їх десь на сантиметрів п'ятнадцять. Матерію взяв, пояснив друг, із пояса. А мої привезе пізніше.
Наступного дня Павло запросив Олександру у гості в нашу кімнату, а нас попросив погуляти годину-дві. Це був кінець. Я втратив усяку надію на справжню любов.
Ще через тиждень я поїхав до Павла в гості. Задля примирення зі мною, бо я таки дувся на нього, він запропонував познайомити мене зі своїми однокласницями – дуже розумними дівчатами, яких цікавлять не тільки модні штани, але і розумові здібності хлопців. Тут у тебе буде багато шансів – переконував Павло. З таким аргументом важко не погодитися.
Перед виходом у місто із його квартири він вирішив переодягнутися. Відчинив нижні дверцята шафи і звідти випали мої білі джинси. Друг одразу розгубився, а я взяв штани і ледь не зомлів. Виявилося, що він відрізав низ від моїх і пришив до своїх. Якихось 15 сантиметрів… Але вони і до того були приблизно на стільки мені короткі. Я розгнівався, а «друг» пробував щось пояснити, белькотів, шарівся і зізнавався у вірності нашій дружбі. Та я на той час уже майже рік провчився у великому місті і перестав бути простим наївним сільським хлопцем. Я не збирався пробачати.
Отак я залишився без штанів, без дівчини і без друга…
Василь КУЗАН
фото 1980 року
Я тоді здобував першу свою професію. В училищі нас годували, давали форму та забезпечували гуртожитком. І ще нам платили стипендію – десять рублів на місяць. Майже всі ці гроші я відкладав, бо тратити їх і не було на що, та і потреб особливих я не мав. До квітня місяця у мене в кишені було цілих шістдесят рублів. З усіма тими грошима перед травневими святами ми вдвох пішли у центральний універмаг, аби купити собі модний одяг.
Обох нас у той час цікавила одна дівчина, наша однокурсниця Олександра. Була вона вельми гарна і мала прекрасні пропорційні форми. Єдине, що її виділяло серед інших – широкі сідниці. Павло любив їй робити компліменти: «Сашко, ти дівчина при всьому!» Їй це явно подобалося і вона демонструвала це усім своїм єством.
Мушу сказати, що спокусити Олександру інтелектом, душевними романтичними розмовами чи аматорськими піснями під гітару, а я тоді пробував підбирати якісь акорди, було неможливо. Єдине, що її цікавило – мода. Одягалася вона з викликом і проживала на квартирі, а не в гуртожитку, що ускладнювало спілкування з нею та позбавляло можливостей завоювати її серце.
В гуртожитку життя проходило максимально просто і там усі питання вирішувалися набагато швидше. Хоча і конфлікти виникали майже щотижня. Перший конфлікт у нашій кімнаті, а проживало нас там четверо, виник у перший тиждень навчання, ще у вересні. Павло, із притаманним йому зневажливим ставленням до слова і до всіх оточуючих, дозволив собі у розмові з хлопцем із Кавказу вимовити традиційну народну болотяну фразу, що закінчувалася словами «… Твою мать». Кавказець ухопив найбільшого кухонного ножа і ледь не вбив Павла Лалаєва. Я тоді врятував йому життя. А гарячого хлопця майже тиждень доводилося переконувати, що ця фраза нічого не означає і вживається просто для зв’язки слів. І нічого з твоєю мамою він робити не збирався. І ображатися на нього не потрібно, бо так говорять усі. І не треба лягати спати із ножем під подушкою, сподіваючись на помсту серед ночі. А Павло аж рвав на собі сорочку і з піною на губах доказував, що мати – це святе. Це святе і для нього, і для всіх. І він це розуміє. Що за свою маму він «отца родного готов зарєзать!» Остання фраза таки переконала кавказця і він залишив Павла у спокої. А Павло був такий вдячний мені, що всюди почав представляти мене своїм кращим другом.
То ж він, уже в кінці навчального року, пішов зі своїм кращим другом у ЦУМ. Саме того року у совєцькому союзі вперше появилися білі джинси і ми побачили їх на прилавку – вони одразу впали в око. Ми стали в чергу і поки рухалися, а це було геть повільно, говорили про красивий одяг, який раніше не могли собі дозволити, і мріяли.
Таких штанів не було ще навіть у знаменитих артистів. А тут ми, Кузан і Лалаєв, прийдемо в училище і всі дівчата перед нами впадуть. Це було крутіше, ніж «adidas». А тоді була популярною серед молоді фраза: «Хто носить фірму «adidas», тому кожна дівка дасть!» Звісно, нас цікавила не кожна дівчина, а єдина Олександра, яка точно не встоїть перед «фірмОю». Нас цікавила велика і чиста любов на все життя. Ми конкурували у боротьбі за увагу красуні. Мене лише турбувало питання: кого з нас вона обере. Чомусь мені вірилося, що мене. Я був стрункішим, розумнішим і добрішим. Ну і скромнішим.
Коли ми дійшли до прилавку, то наших розмірів не залишилося. Були ті кляті джинси лише закороткі і заширокі у поясі. Талія у Павла була така, як у мене тепер, тож йому не підходила тільки довжина. А мене не влаштовувало нічого. І тут мій «кращий друг» почав переконувати, що штани таки треба брати. Він бере однозначно. А якщо візьму і я, то він мені ушиє, а знизу розрубить і буде «чікі-пікі». Дома у нього є швейна машинка і він уміє шити. Ось ці штани, що на ньому, він теж самий ушивав. І дуже якісно – ось дивись, які рівненькі шви. Я оцінив і таки купив ті завелико-закороткі джинси. Та більше мене переконали не слова друга, а моя уява. Думка про те, що Павло прийде у понеділок на навчання у такому супер крутому прикиді і запропонує Олександрі руку і серце… А вона не зможе йому відмовити! А я не зможу їй нічого запропонувати, бо буду без білих штанів… Це мене просто вивело із рівноваги, позбавило здорового глузду і змусило віддати сорок рублів! Цілих сорок рублів! Чотири стипендії за якісь штани не мого розміру! Просто жах! Чортів Лалай – саме так почав я називати Павла згодом. До тих штанів на іншому поверсі магазину ми ще купили білі сорочки з коротким рукавом. Тобто, залишився хлопець із села без своїх кровних грошей.
Я віддав свої джинси Павлові і він поїхав додому. Кілька тижнів він приїжджав на навчання без джинсів і переконував мене, що не мав часу на те, щоб перешити і мої, і свої. А вже десь у кінці травня таки одягнув на себе білі круті штани. Я помітив, що він подовжив їх десь на сантиметрів п'ятнадцять. Матерію взяв, пояснив друг, із пояса. А мої привезе пізніше.
Наступного дня Павло запросив Олександру у гості в нашу кімнату, а нас попросив погуляти годину-дві. Це був кінець. Я втратив усяку надію на справжню любов.
Ще через тиждень я поїхав до Павла в гості. Задля примирення зі мною, бо я таки дувся на нього, він запропонував познайомити мене зі своїми однокласницями – дуже розумними дівчатами, яких цікавлять не тільки модні штани, але і розумові здібності хлопців. Тут у тебе буде багато шансів – переконував Павло. З таким аргументом важко не погодитися.
Перед виходом у місто із його квартири він вирішив переодягнутися. Відчинив нижні дверцята шафи і звідти випали мої білі джинси. Друг одразу розгубився, а я взяв штани і ледь не зомлів. Виявилося, що він відрізав низ від моїх і пришив до своїх. Якихось 15 сантиметрів… Але вони і до того були приблизно на стільки мені короткі. Я розгнівався, а «друг» пробував щось пояснити, белькотів, шарівся і зізнавався у вірності нашій дружбі. Та я на той час уже майже рік провчився у великому місті і перестав бути простим наївним сільським хлопцем. Я не збирався пробачати.
Отак я залишився без штанів, без дівчини і без друга…
Василь КУЗАН
фото 1980 року
| Читайте також |
| Коментарі (0) |