Дивна Україна світові
Привіт, світе!
Я знаю, ти зараз дивишся на нас. Дивишся наляканими очима Польщі. Нерішучими жестами Франції. Прорахованими кроками Німеччини. Знервованими вигуками Латвії. Скептичним посмикуванням Угорщини. Розслабленим мугиканням Італії. Німою мовчанкою Ізраїля. Далекими вигуками США і Канади. І очима сотні інших країн.
Дивишся ніяково. Часто опускаєш погляд. Особливо, коли ми закриваємо собою наших дітей під час чергових ракетних атак. А коли таки наважуєшся очі підняти, дивишся вражено. Озираючись один на одного: чуєш, що то за така Україна? Її поливають градами, а вона стоїть. Її криють крилатими ракетами, а вона стоїть. Їй звідусіль брязкають довбаними танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть «айм вері сорі енд діплі консьорд, бат…», а вона - «тю, ну як знаєш, я пішов збивати літак». Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки колотить бандерівське смузі.
Світ не дихає, світ панічно скуповує йод, а вона стоїть. З якої такої ця Україна сталі? Що такого було в молоці її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі волонтерських рук?
Знаєш, світе, а ти справді не знаєш. І ми теж, напевно, не знали по-справжньому донині. Не знали, що в нас є така сила. Така міць. І така любов. Завжди була. Просто роками лежала під руїнами совка, руського міра, пір’ям голубів миру і гіллям дерев любові. Лежала й чекала, щоб вибухнути. Вибухнути не страхом. Страх - це те, що нині відчуваєш ти, світе. А ми відчуваємо дещо інше.
Ми відчуваємо лють. За кожну вбиту дитину. За кожну понівечену долю. За кожне спалене місто. За кожну зруйновану мрію. І ця лють дає нам сили.
Ми відчуваємо свободу. Вперше. По-справжньому. Так гостро і сильно. Голу, вразливу і водночас таку потужну свободу. І ця свобода дає нам сили.
Ми відчуваємо любов. Ох, як же ми відчуваємо любов. Коли нема своїх і чужих. Коли всі максимально рідні. Коли мільйони рук методично викладають шлях до перемоги кожен на своєму місці. І ця любов дає нам сили.
Тому, світе, не бійся. Ми на сторожі. І якщо ти раптом соромився запитати, ми скажем самі: так, весна прийде, і вона буде жовто-блакитна. Незалежно від того страшно тобі чи ні
Автор невідомий
Я знаю, ти зараз дивишся на нас. Дивишся наляканими очима Польщі. Нерішучими жестами Франції. Прорахованими кроками Німеччини. Знервованими вигуками Латвії. Скептичним посмикуванням Угорщини. Розслабленим мугиканням Італії. Німою мовчанкою Ізраїля. Далекими вигуками США і Канади. І очима сотні інших країн.
Дивишся ніяково. Часто опускаєш погляд. Особливо, коли ми закриваємо собою наших дітей під час чергових ракетних атак. А коли таки наважуєшся очі підняти, дивишся вражено. Озираючись один на одного: чуєш, що то за така Україна? Її поливають градами, а вона стоїть. Її криють крилатими ракетами, а вона стоїть. Їй звідусіль брязкають довбаними танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть «айм вері сорі енд діплі консьорд, бат…», а вона - «тю, ну як знаєш, я пішов збивати літак». Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки колотить бандерівське смузі.
Світ не дихає, світ панічно скуповує йод, а вона стоїть. З якої такої ця Україна сталі? Що такого було в молоці її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі волонтерських рук?
Знаєш, світе, а ти справді не знаєш. І ми теж, напевно, не знали по-справжньому донині. Не знали, що в нас є така сила. Така міць. І така любов. Завжди була. Просто роками лежала під руїнами совка, руського міра, пір’ям голубів миру і гіллям дерев любові. Лежала й чекала, щоб вибухнути. Вибухнути не страхом. Страх - це те, що нині відчуваєш ти, світе. А ми відчуваємо дещо інше.
Ми відчуваємо лють. За кожну вбиту дитину. За кожну понівечену долю. За кожне спалене місто. За кожну зруйновану мрію. І ця лють дає нам сили.
Ми відчуваємо свободу. Вперше. По-справжньому. Так гостро і сильно. Голу, вразливу і водночас таку потужну свободу. І ця свобода дає нам сили.
Ми відчуваємо любов. Ох, як же ми відчуваємо любов. Коли нема своїх і чужих. Коли всі максимально рідні. Коли мільйони рук методично викладають шлях до перемоги кожен на своєму місці. І ця любов дає нам сили.
Тому, світе, не бійся. Ми на сторожі. І якщо ти раптом соромився запитати, ми скажем самі: так, весна прийде, і вона буде жовто-блакитна. Незалежно від того страшно тобі чи ні
Автор невідомий
| Читайте також |
| Коментарі (0) |